Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Господь його знає! Я нічого не відчув. А ці екстрасенси, як ви чули самі, щось бачили. Дехто каже — воно було високе, дехто — що на ньому був плащ. Нічого певного! Одне дівча з нічної варти взагалі сказало, що в привида було сім голів. Сміх та й годі! Я негайно відправив цю плаксу додому...

— Нічна варта не вміє розповідати до ладу, — зауважив Джордж.

То була правда. Багато хто з дітей має потужне психічне чуття, та коли його рівень занизький для агента, ти мусиш переступити через свою гордість і вступити до нічної варти. Платять там мало, робота — небезпечна, до того ж і виконують її здебільшого поночі. Та все одно таланти цих дітлахів недооцінювати не слід.

Локвуд засунув руки в кишені свого довгого чорного пальта. Його очі аж променіли цікавістю:

— Як то кажуть, усе диватіше й диватіше! Пане Сондерсе, а що зараз із тією могилою? Чи розкопали її?

— Так, почали розкопувати. Гадаю, що вже дісталися до труни.

— Чудово! Далі ми впораємось самі. В разі чого, Джордж — дуже вправний копач. Еге ж?

— Так, у мене тут чималий досвід, — буркнув у відповідь Джордж.

* * *

До несподіваної могили Едмунда Бікерстафа вела вузенька стежка. Сандерс мовчки повів нас туди. Більше ніхто з нами не вирушив; робітники з тривогою дивились нам услід, стоячи в колі світла під дуговими ліхтарями.

Поховання в цій частині кладовища були скромні — позначені поодинокими пам’ятниками, хрестами або скульптурами. Надворі вже було поночі. Надгробки, наполовину сховані за терням або високою вологою травою, здавались у місячному світлі крейдяно-білими, про те їхні тіні скидалися радше на чорні провалля, куди цілком могла впасти людина.

Минуло кілька хвилин, поки Сондерс нарешті сповільнив ходу. Попереду, серед заростей ожини, ми побачили недбало розкопану ділянку. Поряд височіла темна вогка купа землі. У жовтому світлі Сондерсового ліхтарика ми побачили невеликий екскаватор, що перекривав дорогу; ківш екскаватора досі був повен землі. Довкола лежали розкидані лопати, кирки та інше знаряддя.

— Вони тікали звідси поспіхом, — пояснив Сондерс високим, напруженим голосом. — Тут я й почекаю вас. Коли вам щось знадобиться, просто покличте мене.

Ми витягли рапіри з піхов. Довкола панувала тиша: я чула, як важко б’ється моє серце. Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і посвітив ним убік від купи землі. Там була чотирикутна ділянка, оточена зусібіч могильними плитами й надгробками. Поряд із вологого ґрунту стирчав невеликий вицвілий камінь. Траву перед каменем було видерто й викопано яму, завширшки десь вісім на вісім і завглибшки з три фути. Подряпини на ковші екскаватора свідчили, що копачі попрацювали тут як слід. Проте зараз нас цікавив тільки камінь.

Перш ніж узятися до роботи, ми напружили свої почуття.

— Смертних Вогнів немає, — спокійно зауважив Локвуд. — Як я, власне, й сподівався, бо тут ніхто не помер. Ти щось відчуваєш, Джордже?

— Нічого, — відповів Джордж.

— А я відчуваю, — сказала я. — Легеньку вібрацію.

— А шум? Чи голоси?

Ці запитання дратували мене — я ніяк не могла підібрати потрібних слів.

— Просто... хвилювання. Тут напевно щось є.

— Слухайте й дивіться уважно, — попередив Локвуд. — Спочатку поставимо довкола бар’єр. Потім я перевірю камінь. Не проґавте нічого, як минулої ночі.

Джордж поставив ліхтар на сусідню могилу, і в його світлі ми заходилися розтягати ланцюги. Коли ми виклали їх колом круг ями, Локвуд наблизився до бар’єра й підступив до каменя, тримаючи руку на рапірі. Ми з Джорджем терпляче стежили за ним.

Ось Локвуд нахилився над каменем і розгорнув руками залишки трави.

— Еге ж, — сказав він. — Матеріал нівроку поганенький, ще й обвітрений. Надгробок учетверо нижчий за звичайний. Та й покладений косо, абияк. Хтось, мабуть, дуже поспішав з похороном...

Він знов увімкнув ліхтарик і підніс його ближче до поверхні каменя. Під міцно прирослим лишайником ми розгледіли вирізьблені літери.

— «Едмунд Бікерстаф», — прочитав Локвуд. — Не дуже майстерна різьба. Невідомо, чим її робили, — здається, видряпали першим-ліпшим знаряддям. Таким чином, перед нами забуте, незаконне, саморобне поховання, що існує тут уже віддавна...

Зненацька він випростався. З-за його спини долинув шурхіт. Із темряви виринула чиясь постать і потяглася до світла. Ми з Джорджем скрикнули. Локвуд відскочив убік, наставивши рапіру всередину ями й не зводячи з каменя очей.

— Пробачте, — мовив пан Альберт Джоплін. — Я, здається, налякав вас?

Я захекано вилаялась. Джордж присвиснув. Локвуд лише різко відсапнув. Пан Джоплін підійшов до краю ями — незграбно, сутулячись, наче шимпанзе. З його волосся невеличким білим снігопадом сипалась лупа. Тонкими руками він дбайливо тулив до худих грудей, наче мати дитину, свою теку з паперами.

— Пробачте, — повторив він, винувато поправляючи окуляри. — Я увійшов через Східні ворота й заблукав. Чи пропустив я тут що-небудь?