Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Питання було справді цікаве. Згідно з «Посібником Фіттес», тільки одна особа повинна перебувати на лінії вогню, коли відкривають «запечатані сховища» (тобто могили, труни чи таємні кімнати). Інші тим часом чекають збоку, тримаючи напоготові зброю. Важливішим за це правило є хіба що «правило печива». Воно вимагає неухильного виконання.

— Не я, — Локвуд помацав подряпини на своїй куртці. — Минулого разу я відкривав могилу пані Баррет.

— А я — отой люк у будинку Мельмота... А ти, Джордже?

— Я відчиняв таємну кімнату в готелі «Савой», — відповів Джордж. — Пам’ятаєте — оту, зі стародавнім знаком чуми на дверях? Жах та й годі!

— Який там жах! Там не було жодного привида. Просто пральня з купою брудної білизни!

— Я ж цього не знав, коли заходив туди! — наполягав Джордж. — Гаразд. Пропоную кинути жереб. — Він пошукав у кишені штанів і дістав потерту монету. — Вибирай, Люсі. Орел чи решка?

— Ну...

— Орел? Цікавий вибір. Ану, погляньмо! — Він хутко, майже непомітно, підкинув монету. — Решка! Тобі не пощастило, Люсі. Неси-но сюди лом!

Локвуд усміхнувся:

— Непогана штучка, Джордже! Тільки тобі не викрутитись. Беріть печатки й знаряддя!

Зітхнувши з полегшенням, я пішла по торбини. Джордж поплентався за мною. Невдовзі срібні печатки, ножі, ломи та інше наше знаряддя вже лежало біля труни.

— Це не буде надто важко, — попередив Локвуд. — Погляньте: з цього боку віко трохи піднято. Тут є два замки, і один з них уже відімкнено. Другий геть заіржавів — це робота саме для тебе, Люсі. А потім ти, Джордже, швиденько підважиш віко ломом — і все, готово. — Він поглянув на нас. — Чи є питання?

— Так, — відповів Джордж. — Кілька. Де ви стоятимете? Як далеко? І яку зброю застосуєте, коли на мене з домовини кинеться щось страшне?

— Ми з Люсі все забезпечимо. А тепер...

— Ще одне. На той випадок, якщо я не повернусь додому, я склав заповіт. Зараз я скажу вам, де я сховав його. Під моїм ліжком, у дальньому кутку, за коробкою з білизною...

— Помолися Богові, щоб до цього не дійшло! А тепер, якщо ви готові...

— На віку, здається, щось написано! — вигукнула я. Зараз, коли ми нарешті підібрались до нашої мети, я стривожилась по-справжньому — напружились усі мої почуття. — Бачите, там якісь подряпини?

Локвуд хитнув головою:

— Під таким шаром землі нічого не розбереш. А відчищати його зараз я не збираюсь. Починаймо роботу!

Правду кажучи, віко домовини трималось міцніше, ніж сподівався Локвуд. На додачу до замка, іржа в кількох місцях перекинулася з віка на стінки, й нам знадобилося десь із двадцять хвилин, щоб зішкрябати її ножами й долотами. Лише після того віко було готове до підняття.

— Гаразд, — мовив Локвуд, востаннє перевіряючи поховання. — Ніби все добре. Температура тримається на місці, сморід не посилюється. Все напрочуд спокійно!.. Та годі вже — в нас обмаль часу. Люсі, по місцях!

Ми з Локвудом стали обабіч домовини. Я витягла наш найбільший, наміцніший залізний ланцюг діаметром у чотири фути й тримала його напоготові. Локвуд витяг з піхов рапіру й тепер стискав її в руці, ладний будь-якої миті кинутися в атаку.

— Джордже! — наказав він. — Твоя черга!

Джордж кивнув і заплющив очі, збираючись на силі. Потім узявся за лом. Поворушив пальцями, стенув плечима й так крутнув шиєю, що в ній аж клацнуло. Тоді підійшов до труни, нахилився й просунув лом у тріщину між віком і краєм домовини. Розставив ноги й ворухнув сідницями, наче гравець у гольф, що готується зробити удар. Глибоко зітхнув і наляг на лом. Нічого не сталось. Він наляг іще раз — віко зігнулось, ніби його хтось тримав. Джордж знову натиснув на лом.

Віко з ляскотом відскочило. Лом упав усередину. Джордж позадкував, утратив рівновагу й тяжко впав спиною просто в бруд. Тоді сів, поправив окуляри й утупився в домовину.

І скрикнув.

— Ліхтар, Люсі! — вигукнув Локвуд, підбираючись до Джорджа з наставленою рапірою. Проте з домовини ніхто не з’явився — ніяких Гостей, ніяких проявів. Вогні ліхтарів грали на внутрішньому боці віка й на чомусь іще, що лежало в труні, відбиваючи мерехтливе світло.

У мене в руці був кишеньковий ліхтарик. Я посвітила ним просто в домовину...

Якщо ви — вразлива натура, то раджу вам проминути кілька наступних абзаців, бо з домовини на мене дивився не кістяк, а дещо більше. Й це було першим сюрпризом: труп не згнив дощенту. Вам ніколи не доводилось забувати під канапою шкірку з банана? Спочатку вона чорніє, тоді стає слизькою, а потім уже висихає. От і чолов’яга в труні скидався на бананову шкірку десь між другим і третім ступенями гниття. В промені ліхтаря я розгледіла висохлу й почорнілу шкіру, що обтягала кістки, подекуди лопнувши. Посередині лоба зяяла акуратна дірка, обрамлена клаптиками відсталої шкіри.

Довге безбарвне, наче скло, волосся звисало з голови. Очні ямки були порожні. Вуста геть висохли, оголивши ясна й зуби.