Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Джордж заговорив... і цієї хвилини мене огорнула чіпка хвиля холоду. Чи доводилось вам коли-небудь пірнути в басейн, у якому забули підігріти воду, й відчути, як крижана рідина проникає у ваше тіло? Вас тоді зусібіч пронизує страшний біль. Те саме сталося зараз зі мною. Та найгірше, що коли мене обдало холодом, мій внутрішній слух несподівано ожив. Вібрація, досі ледве чутна, зненацька стала гучною. На тлі Джорджевої розмови з Джопліном вона лунала, як приглушене дзижчання, — так, ніби до мене наближалась хмара мух.

— Локвуде... — промовила я.

Аж тут усе скінчилось. У голові проясніло. Холод відступив. Шкіра порожевіла і спітніла. Тихе дзижчання знову пішло в землю.

— ... це справді дивовижна каплиця, пане Кабінсе, — говорив тим часом Джоплін. — Єдина в Лондоні! Колись я вам покажу її як слід...

— Агов! — гукнув Локвуд, що вже стояв у центрі ями. — Агов! Подивіться, що я знайшов! Ні, пане Джопліне, вам краще не заходити за ланцюги...

Він посвітив ліхтариком собі під ноги. Я повільно — мені й досі ще шуміло у вухах, — підійшла до нього разом з Джорджем і ступила в яму. Наші чоботи загрузли в темній, м’якій землі.

— Що ви про це скажете? — запитав Локвуд.

Спочатку я нічого не розгледіла в яскравому промені ліхтарика. Потім, коли Локвуд трохи повернув його, я побачила довгий, твердий, червонястий край якогось заритого в землю предмета.

— О-о! — тільки й промовив Джордж. — Цікаво!

— Це домовина? — запитав пан Джоплін, звівшись навшпиньки й витягши свою тонку шию. — Так, пане Локвуде?

— Не знаю...

— Домовини здебільшого роблять із дерева, — пробурмотів Джордж. — Дерев’яна труна вікторіанської доби вже давно згнила б... До того ж і завглибшки могила повинна бути не менше, ніж із шість футів, — так заведено й звичаями, й правилами...

Запала мовчанка.

— А скільки тут? — запитав Джоплін.

— Лише чотири. І викопана нерівно — так, ніби небіжчика хотіли мерщій позбутись. І домовина не згнила, бо вона взагалі не дерев’яна. Вона залізна.

— Залізна... — повторив Локвуд. — Залізна домовина...

— Чуєте? — зненацька запитала я. — Ніби мухи дзижчать!

— Цікаво, що тоді ще не існувало Проблеми, — бурмотів далі Джордж. — Навіщо їм було так ховати його?..

7

Повертало на північ, а ми ще й досі викопували домовину. Один з нас стояв на варті, а двоє тим часом копали; кожні десять хвилин ми мінялись місцями. Працювали ми лопатою й киркою, які знайти перед тим на дорозі, й поступово очищали залізо від бруду, розкопуючи яму зсередини, аж поки з землі поволі показалися стінки й віко незвичайної труни.

Говорили ми мало. Тиша серпанком огортала нас: не було чути нічого, крім стукоту знаряддя й нескінченного чвакання — «чвак, чвак, чвак...» — вологої землі. Вряди-годи ми сипали в яму сіль і залізні стружки, щоб стримувати потойбічні сили на відстані, — це нібито діяло. В ямі було на кілька градусів холодніше, ніж угорі, на стежці, проте далі температура не знижувалась. І до того ж дзижчання, яке я чула раніше, вщухло.

Альберт Джоплін, якого надзвичайно вабило таємниче поховання, деякий час залишався з нами й схвильовано гасав туди-сюди між надгробками. Та врешті, коли зовсім смеркло й домовина остаточно показалася з землі, навіть він насторожився, згадав про якісь «термінові справи» в каплиці й покинув нас. Ми залишилися самі.

«Чвак, чвак, чвак...»

Нарешті ми закінчили. Труна була перед нами. Локвуд засвітив ще один ліхтар і поставив його біля центру ями. Трохи позадкувавши, ми поглянули на те, що тільки-но знайшли.

Залізний ящик, завдовжки з шість і завширшки з два фути. І майже з фут завглибшки.

І до того ж — не просто залізний ящик. Як і казав Локвуд, то була справжня домовина.

Стінки труни подекуди досі були замащені брудом — чорним і липким. Там, де бруд пообпадав, видніла металева поверхня, вкрита іржею — червоною, наче корал або засохла кров.

Колись, очевидно, ці стінки були чисті й рівні, та під тягарем землі й часу так скривилися, що краї труни помітно сплющились, а віко посередині просіло — так само, як у свинцевих домовин, які мені траплялося бачити в давньоримських похованнях. З одного кута віка метал цілком відійшов, утворивши тріщину, з якої сочилась темрява.

— Ніколи не погоджусь, щоб мене ховали в залізній домовині, — зауважив Джордж. — Надто вже жалюгідне видовище.

— А ще вона не виконує свого призначення, — додав Локвуд. — Мабуть, через оцю тріщину привид і знайшов дорогу на волю. Люсі, з тобою все гаразд?

Я стояла на місці, хитаючись. Ні, я почувалась аж ніяк не добре: боліла голова, підступала нудота. Знову було чути дзижчання. Мені здавалось, ніби по моїй шкірі повзають туди-сюди невидимі комахи. До того ж іще цей моторошний сморід — звичайне відчуття, коли поряд Гість. І ніяке залізо не допомагає!

— Так, усе гаразд, — упевнено відповіла я. — Хто відкриватиме домовину?