Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Ходіть самі подивіться... — буркнув насуплений здоровило з татуюванням на шиї та руках і товстелезним залізним ланцюгом, що визирав з-під сорочки. Інші такі самі мамули стояли серед натовпу — разом з кількома переляканими хлопчаками з нічної варти, які міцно стискали в руках свої палиці. Помітила я там і кількох дівчат-підлітків — у широких сукнях, з підфарбованими очима, важкими браслетами на зап’ястках і довгим, до плечей, волоссям: ці прикмети видавали в них екстрасенсів. Екстрасенси добре відчувають привидів, проте вперто відмовляються боротися з ними через свої миролюбні переконання. Вони плаксиві, як бурульки на сонці, й надокучливі, як сверблячка. Зазвичай ми не ладнаємо з ними.

Сондерс сердито поглянув на робітника:

— Посоромився б, Норісе! А що буде далі? Дременеш від першої-ліпшої Тіні?

— То була не Тінь, — заперечив Норіс.

— Приведіть нам справжніх агентів! — гукнув хтось із натовпу. — А не цих шмаркачів! Тільки погляньте — в них навіть уніформи немає!

Брязкаючи браслетами, одне дівча-екстрасенс — мабуть, найплаксивіше, — виступило вперед:

— Пане Сондерсе! Ми з Мірандою й Трішею відмовляємось працювати на будь-яких ділянках, аж поки цю могилу не знешкодять! Зрозуміло?

З натовпу долинув схвальний гомін. Поки Сондерс намагався щось відповісти, дехто з робітників сипав гучною лайкою. Натовп погрозливо підступав до дверей.

Аж тут Локвуд по-дружньому підняв руку:

— Привіт усім!

Побачивши його широку, осяйну усмішку, натовп умить замовк.

— Я Ентоні Локвуд з агенції «Локвуд і К°»! Ви, напевно, чули про нас. Пам’ятаєте пригоду в Кумб-Кері-Голл? А випадок з могилою пані Баррет? Це все ми! Сьогодні ми приїхали, щоб допомогти вам, і я дуже хотів би знати, яка проблема так схвилювала вас. Судячи з вашого вигляду, панночко, — він звернув свою усмішку до дівчати-екстрасенса, — то справді було щось моторошне... Чи не могли б ви розповісти мені про все?

Локвуд діяв у своїй класичній манері — дружній, зосередженій, упевненій. Мені ж закортіло зацідити цьому дівчаті ляпаса, ще й копнути ззаду так, щоб воно полетіло шкереберть. Саме тому, напевно, керівник у нас не я, а Локвуд. А ще, мабуть, саме тому в мене немає жодної подруги.

Дівча поглянуло на нього великими заплаканими очима:

— Я відчула, ніби... ніби щось накинулось на мене, — прожебоніло воно. — Схопило мене... і хотіло ковтнути. У нього така зла енергія! Стільки ненависті! Я... я більше ніколи не підійду до того місця!

— Дурниці! — вигукнуло інше дівча. — Клер лише відчувала, а я бачила його, коли смеркло! Слово честі, він підняв свій каптур і подивився на мене. Одна-єдина мить, і я впала непритомна!

— Каптур? — перепитав Локвуд. — А скажіть-но мені, який цей привид був із себе?

Відповідь дівчати потонула в гаморі натовпу. Кожен почав говорити й щось вигукувати. Оточені переляканими лицями, ми позадкували до дверей каплиці. А тим часом за незліченними надгробками вже догорав останній сонячний промінь.

— Годі вже, боягузи! — гаркнув нарешті розлючений Сондерс. — Джоплін призначить вам на цю ніч іншу ділянку — якнайдалі від цієї могили! Задоволені? А тепер — уперед, за роботу! — Схопивши Локвуда за плече, він потяг його до каплиці. Ми з Джорджем, спотикаючись, протискувались за ним. — І ніякого розрахунку! Ви й досі працюєте на мене!

Двері ляснули за нами, й гамір відразу вщух.

— Це вже занадто! — буркнув Сондерс. — Хоч я й сам тут винен — надміру поспішав! Годину тому найняв екскаваторників, щоб розкопати ділянку круг могили Бікерстафа. Думав, що це допоможе вам... А вони кинули роботу, хоч іще навіть і не смеркло як слід! — Він скинув капелюха й витер спітніле чоло рукавом. — Принаймні хоч тут можна буде трохи перепочити...

Каплиця виявилась невеличкою будівлею з простою обстановок) й білими тинькованими стінами. Всередині тхнуло вологою й було холодно — мало чим допомагали навіть три електричні обігрівачі, розставлені тут і там на долівці. Поруч із ними ми побачили два дешеві письмові столи, на яких громадились високі стоси паперів. Біля дальшої стіни височіла дерев’яна огорожа, за якою видніли запорошений вівтар і кафедра; за вівтарем ми помітили невеличкі замкнені двері. Над нашими головами здіймалася склепінчаста стеля, оздоблена гіпсовою ліпниною.

Проте найдивовижнішою річчю тут була здоровенна чорна кам’яна брила, що за розміром і формою скидалася на саркофаг. Вона стояла на прямокутній металевій плиті перед вівтарною огорожею. Я зацікавлено поглянула на неї.

— Це катафалк, дитинко, — пояснив Сондерс. — Старовинний ліфт вікторіанських часів, яким доправляли труни до катакомб. Гідравлічний механізм. Працює й досі, якщо вірити Джоплінові, ним користувались аж до початку Проблеми... До речі, куди подівся Джоплін? Завжди цього бовдура немає на місці! Все десь тиняється саме тоді, коли він потрібен!

— Розкажіть нам, будь ласка, про невеличку пригоду біля могили Бікерстафа, — нагадав Локвуд. — Що там сталося?

Сондерс вибалушив очі: