Його слова відлунням розлетілись довкола, відбиваючись від пасток, розвішаних по стінах. Ми сиділи мовчки, аж поки відлуння вщухло.
— Правду кажучи, ні, — відповів Локвуд.
Пан Сондерс засовався на канапі:
— Я, до речі, теж раніше не чув про нього. Зате пан Джоплін, який звик порпатись у всіляких давніх химерах,
Пан Джоплін, давши нарешті лад паперам на своїх колінах, кволо хихотнув:
— Я б так не сказав, пане Сондерсе. Просто я — людина
— То ви збираєтесь її розкопувати? — перепитав Локвуд.
— Там
— Пробачте, — втрутилась я, бо мене тут дещо почало тривожити. — Якщо ви знаєте, що це небезпечно, чому б вам не розкопати цю могилу вдень, як ви знешкоджували й інші? Навіщо вам потрібна наша допомога?
— Через нові правила ДЕПРІК. Ми маємо законне право залучати агентів до розкопок усіх могил, що можуть бути пов’язані з Другими Типами. Всі витрати в такому разі сплачує держава, якщо агенти працюватимуть уночі й підтвердять наше запрошення.
— Гаразд. А хто такий цей Бікерстаф?— запитав Джордж. — Що в ньому такого страшного?
У відповідь Джоплін знову заходився шукати серед своїх паперів. Нарешті він витяг звідти жовтавий аркуш, розгорнув його й простяг нам. То була збільшена фотографія газетної сторінки з дев’ятнадцятого століття з вузькими колонками й щільно надрукованим текстом. У центрі був розмитий гравійований портрет кремезного чоловіка з високим комірцем, густими бакенбардами й пишними вусами. Якщо не зважати на міцно зімкнені вуста, перед нами
А під портретом — слова:
— Ось він, Едмунд Бікерстаф, — пояснив Джоплін. — Як ви побачите з цієї статті з «Гемпстед Ґазетт», 1877 року видання, — він давно вже помер. А тепер, здається, повернувся.
— Розкажіть нам, будь ласка, все. — Досі мені здавалося, що Локвуд слухав їх без усякого інтересу: ба більше, Сондерс дратував його, а Джоплін — просто втомлював. Та відтепер його увага зненацька зросла. — Може, вип’єте ще чаю, пане Джопліне? А може, скуштуєте шматочок рулета? Домашній. Люсі сама пекла.
— Дякую. — Пан Джоплін відкусив шматочок рулета. — Боюся, що про Бікерстафа в мене мало докладних відомостей. Я не мав часу докладно дослідити його життєпис. Він, здається, працював у Гемпстеді, в неврологічній лікарні «Зелена брама». Раніше він нібито був звичайним сімейним лікарем, проте мусив облишити практику. Після того, як стався отой скандал...
— Скандал? — перепитала я. — Який скандал?
— Достеменно невідомо. Щось у його роботі стривожило людей. Ходили чутки про якесь чаклунство, про таємні науки, навіть про пограбування могил... Утрутилась поліція, та довести нічого не змогли. Тож Бікерстаф перейшов на службу до приватної лікарні. При цій лікарні він і мешкав — аж поки помер однієї грудневої ночі 1877 року...
Джоплін розгладив аркуш своїми маленькими білими руками і якусь хвилину вивчав його.
— Здається, що в Бікерстафа були якісь спільники, — провадив він. — Ночами в його будинку збирались невідомі чоловіки й жінки. Подейкували, що вони приходили туди з запаленими свічками, в плащах із каптурами... невідомо,
— Аж на два дні? — перепитав Локвуд. — Це досить довгий час...
— Так. Ці сходини тривали впродовж суботи й неділі. — Джоплін зазирнув до газетної статті. — Проте сталося щось таємниче. В газеті сказано, що вночі до лікаря прийшли кілька служників з лікарні. Вони побачили, що в будинку тихо й темно. Аж тут один з них помітив, що у вікні нагорі щось ворушиться: хтось ніби легенько смикає за фіранки...
— О-о! — зітхнула я. — Щось мені це не подобається...
— Не зовсім так, дитинко, — втрутився пан Сондерс, пережовуючи шматочок рулета. — Все залежить від вашої вдачі. Альбертові, скажімо, такі речі дуже подобаються. Він просто в захваті від оцих давніх химер... — Він струсив крихти з колін на килим.
— Далі, пане Джопліне, — попросив Локвуд.