Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Тебе не повинно обходити, що там пропонує Джоплін! — не вгавав Локвуд. — Гадаєш, це тебе виправдає — мало не загинути через подряпини на старій домовині? Ти дивуєш мене, Джордже! Слово честі, дивуєш!

Насправді ж ні він, ні я анітрохи не дивувались. Однією з найприкметніших Джорджевих рис — поряд із сарказмом, терплячістю й надзвичайною кмітливістю, — є його потяг до всього незвіданого. Коли він не порпається в запорошених архівах, вивчаючи обставини майбутньої справи, тоді він порпається в запорошених архівах, вивчаючи Теорію Привидів і намагаючися з’ясувати, чому духи повертаються і як саме вони це роблять. Це стосується не тільки нашого черепа в склянці, а й будь-якої речі, що має потойбічну силу. Залізна труна з кладовища, звичайно, теж підпадала під цю категорію.

Зрозуміло було й те, що цей учений сухар Джоплін теж поділяв цю Джорджеву пристрасть.

Локвуд замовк. Згорнувши руки на грудях, він чекав від Джорджа вибачень. Однак той ще не вичерпав своїх доказів.

— Так, я згоден, що й домовина, і її вміст небезпечні, — вперто твердив він. — А дзеркало, яке я там побачив, — то взагалі жах. Тільки їхня сила не піддається поясненню. Тому я і вважаю, що праця агента — це ще й розкриття сутності всього, з чим маємо справу. Цей напис міг дати нам підказку й щодо Бікерстафа, й щодо його духа.

— Навіщо?! — вигукнув у відповідь Локвуд. — Кому це потрібно? Це не наша справа!

Локвуд із Джорджем часто сперечались — і не тільки через чистоту у ванній кімнаті. Локвуда не цікавили ні сутність духів, ні їхні бажання чи наміри. Все, чого йому насправді хотілось, — якнайшвидше знищити їх. Тому, підозрюю я, його серйозно зачіпав відчайдушний Джорджів інтерес до привидів.

— Це радше справа Барнса, — провадив він уже спокійніше. — Нехай із цим морочиться ДЕПРІК, а не ми. Правда, Люсі?

— Правда! Це аж ніяк не наша робота, — я акуратно поправила край своєї спідниці. — Хоч часом тут і трапляється дещо цікаве... То ти прочитав цей напис, Джордже?

Джордж кивнув:

— Так. Ще до того, як з’явився привид.

— І що ж там написано?

— Там написано: «Якщо ти дорожиш своєю душею, то покинь і забудь цю кляту коробку».

Я завагалась:

— «Покинь і забудь»?

— Це, мабуть, означало, що труну не слід відкривати.

— Ну, зараз таке казати вже трохи запізно...

Локвуд здивовано поглянув на нас і кахикнув.

— Скільки разів вам нагадувати, що це вже не наша справа? — лагідно промовив він. — І Бікерстаф, і його дзеркало. А тепер, Джордже...

— Стривай! — зненацька втрутилась я. — Ти згадав Бікерстафа? А як тоді бути з історією про його смерть, яку розповів нам Джоплін? Адже тіло в труні анітрохи не було обгризене! А ще й куля у нього в голові!..

— Твоя правда, Люсі, — Джордж знову кивнув.

— Тому я вважаю, що його радше застрелили!

— Можливо... Мені теж так здалося...

— Це нас не стосується!— знову вигукнув Локвуд. — Якби цю справу не було закрито, це, можливо, й зацікавило б нас. Але роботу вже скінчено! Забудьмо про неї! Ми виявили й знешкодили Джерело — і нам за це заплатили!

— Правду кажучи, ми його не знешкодили, — заперечив Джордж. — І я можу це довести. Адже Бікерстафів привид вибрався з-під купи заліза й срібла! Такого досі не бувало. Ні, це справді варто окремого розсліду...

— Ні! Ні й ні! — повчальним тоном відказав Локвуд. — Ти, Джордже, випадково пересунув сітку, тому привид і вибрався. А ти мало не загинув! Ти, як завжди, поставився до цього легковажно! Турбуйся не тільки про власні інтереси!.. А це що тут робить?

Він показав пальцем на склянку з привидом, що стояла на кавовому столику. Череп було ледве видно крізь зеленкувату плазму. Сьогодні Джордж влаштовував з ним чергові експерименти. Денне сонце не справило на череп жодного ефекту — так само, як і гучна класична музика по радіо. Поряд зі склянкою громадились записники й папірці з нотатками.

— Ще один чудовий приклад! — провадив Локвуд. — Скільки часу ти марнуєш із цією жалюгідною склянкою! Краще б приділив цей час якомусь серйознішому розслідуванню, — це хоч трохи допомагало б нашій компанії!

Джорджеві щоки аж спалахнули від обурення:

— Про що це ти?

— Про нашу Вімблдонську справу! Ти проґавив геть усе, що стосувалось шибениць! Навіть цей йолоп Бобі Вернон розшукав більше корисних відомостей, ніж ти!

Джордж спокійно сидів на стільці. Він розтулив був рота, щоб заперечити, проте не став. Його обличчя було цілком байдужим. Він зняв окуляри й протер їх краєчком светра.

— Пробач. Я не повинен був так говорити. Це неправда, — мовив Локвуд, пропускаючи кінчики свого волосся крізь пальці.

— Ні, що ти, — сухо обізвався Джордж. — Відтепер я намагатимусь працювати краще.

— От і чудово.

Запала мовчанка.

— Хто-небудь хоче какао? — весело запитала я. Гарячий шоколад рано-вранці завжди поліпшує настрій. Ніч уже минала, скоро мало розвиднитись.

— Зараз я приготую, — Джордж підвівся зі стільця. — Принаймні це я вмію робити як слід... Тобі дві грудки цукру, Люсі? А тобі, Локвуде, з пінкою?