Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Локвуд похмуро поглянув на кухонні двері, що зачинилися за Джорджем:

— Я так шкодую за своїми останніми словами... — він зітхнув. — А тебе, Люсі, я хочу похвалити. Цей трюк з рапірою був надзвичайний.

— Дякую.

— Ти чудово влучила в ціль. Прямісінько між їхніми головами. Один дюйм ліворуч, і клинок потрапив би Джорджеві межи очі. Дивовижна точність.

Я байдуже махнула рукою:

— Просто... я зробила тоді все, що могла.

— Ти ж не цілилась навмисне? — уточнив Локвуд.

— Ні.

— Ти кинула рапіру навмання. Джорджеві просто пощастило, що він утратив рівновагу і впав. Інакше ти зробила би з нього шашлик.

— Умгу.

Він усміхнувся мені:

— Тільки... це все одно означає, що ти молодець. Ти — єдина, хто вчасно зреагував.

Як і завжди, від його похвали мої щоки трохи зарожевілись.

— Локвуде, — кахикнула я. — А цей привид Бікерстафа... який він? Раніше я таких не бачила. Ти бачив, як високо він виріс? Хто з Гостей на таке здатен?

— Не знаю, Люсі. На щастя, все це залізо, яке ми там порозкладали, зуміло його стримати. А тепер я повторю ще раз: це вже клопіт ДЕПРІК. — Він зітхнув і підвівся зі стільця. — Краще піду й допоможу Джорджеві. Я знаю, що я скривдив його. А ще трохи побоююсь, чи не зробить він чого-небудь із моїм какао...

* * *

Коли Локвуд пішов, я витяглась на канапі і втупилась у стелю. Хоч як я натомилась після нічних подій, перед моїми очима досі оберталось побачене: Джордж із Джопліном, що заклякли біля труни; вишкірене обличчя трупа Бікерстафа; моторошний сірий привид, що росте, росте аж до небес... Усі ці видива поволі змінювались переді мною, ніби я спостерігала за дитячою каруселлю.

Ліжко — ось що мені треба! Вмостившись у ліжку, я заплющила очі, — це теж не допомогло. Видива й далі переслідували мене. До того ж я пригадала той холод і скрадливий голос, який я чула біля могили. Він благав мене дивитись... Дивитись на що? На привида? Чи в дзеркало?

Добре, що я так цього й не довідалась...

— Утомилась?— хтось лагідно спитав мене.

— Так, трохи...

У мене в череві ніби відчинилась ліфтова шахта, і я шкереберть полетіла туди. Я розплющила очі. Двері досі були зачинені. За дві кімнати, з кухні, мені було чути розмову Локвуда й Джорджа.

А на стелі крутились зеленкуваті відблиски.

— Бо ти певна, що побувала в пеклі, — лунав далі цей тихий-тихий, чужий і водночас знайомий шепіт. Колись я вже чула його.

Повільно піднявши голову, я поглянула на кавовий столик, осяяний смарагдовим потойбічним світлом. Плазма в склянці вирувала, наче окріп у каструлі. Всередині її було видно обличчя — хиже, жадібне. Кінчик носа-бульби притулився до посрібленого скла. Лиховісні очі блищали. Безвустий рот шкірився в посмішці.

— Ти... — тільки й промовила я. Мені так пересохло в горлянці, що я ледве могла говорити.

— Не найкраще привітання, — відповів голос, — але чітке. Не можу заперечити. Це справді я.

Я підскочила. Мені перехопило подих. Серце аж кипіло шаленою радістю. Так, я мала рацію: це Третій Тип! Цілком свідомий і здатний до спілкування! Шкода, що тут немає ні Локвуда, ні Джорджа, — треба негайно покликати їх, довести, що це мені не мариться! Я кинулася до дверей.

— Ой, тільки не клич їх, — пролунав болісний шепіт. — Побудьмо сам на сам — ти і я...

Це змусило мене зупинитись. Сім місяців минуло відтоді, як череп востаннє говорив зі мною. Та тільки-но я відчиню двері, як він замовкне... Я ковтнула слину, намагаючись не зважати на шалений стукіт свого серця.

— Гаразд, — хрипко відповіла я, вперше дивлячись на череп упритул. — Якщо ти цього хочеш, дай мені відповідь на кілька запитань. Хто ти такий? І чому розмовляєш зі мною?

— Хто я?— Плазма розпливлась, і я побачила на дні склянки бурий плямистий череп. — Ось хто я, — просичав голос. — Подивись на мене як слід. Тебе це теж чекає.

— Ой, який страх! — реготнула я. — Колись ти вже казав це мені. Стривай-но, як це було? «Смерть іде до всіх вас»? Що ж, пророк із тебе нікудишній. Я досі жива, а ти — така сама крапля слизу, ув’язнена в склянці. Гарне, нівроку, віщування!

Плазма з’єдналась над черепом — так, ніби зімкнулись двері ліфта, — і обличчя змінилось. Тепер воно здавалось немовби трохи розірваним — так, ніби дві половинки дверей зійшлись нещільно, й видиво набуло якогось химерно-кривобокого вигляду.

— Яка шкода, — зашепотіло воно, — що ти не дослухалась до моїх попереджень! Смерть у Житті а Життя в Смерті — ось що я хочу сказати. Проблема лише в тому, що ти дурна, Люсі. Ти не бачиш нічого, що коїться довкола...

Я почула, як далеко в кухні забряжчали ложечки. І облизала губи:

— Ця бридня мене не стосується.

Голос застогнав: