Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Стрибок — і поряд зі мною з’явилась її смердюча куртка, а брудне обличчя притулилося до мого. Я відсахнулась.

— Щось мені твої балачки не подобаються, — процідила Костомаха-Фло.

— Нічого, — лагідно відповіла я. — Я тобі не дорікаю. Кожному треба знати своє місце. І боятись небезпеки. Так заведено... А тепер відсунься, будь ласка, назад зі своїм лахміттям.

— Думаєш, я тут боюся небезпеки? Думаєш, моя робота така безпечна? — обличчям дівчини промайнула ціла череда почуттів — від гніву й відчаю до хитромудрого задуму, хоч в останньому — за темрявою, брудом на її обличчі та бурчанням у череві, — я впевнена не була. — Ось що я тобі скажу, — провадила вона, несподівано відліпившись від мене й легенько пострибавши вбік у своїх здоровенних чоботях. — Пропоную вам оборудку. Ви — мені, а я — вам. — Вона зупинилася серед мулу й підхопила ліхтар. — Підходьте сюди, якщо не боїтеся замочити ніжки. А потім я розповім вам усе про нього.

— Виходить, ти знаєш Джека Карвера?— спитав Локвуд. — І розкажеш про нього нам?

— Авжеж, — її очі блиснули, а рот вишкірився. — Тільки спочатку трохи покопайте ручками мул. Мені теж треба допомоги. Я тут дещо не змогла зробити сама.

Ми з Локвудом перезирнулись. Правду кажучи, божевільна посмішка дівчини не викликала в нас великої довіри. Проте вибору не було — ми мали продовжувати своє розслідування. Ми зіскочили з піску в мул.

* * *

Через двадцять хвилин мої черевики геть просякли, а леґінси вимокли аж до колін. Тричі я спотикалась і вичовгала одну руку в бруді. Те саме відбувалось і з Локвудом, та він зносив це без жодного нарікання. Ми прямували за ліхтарем Костомахи-Фло, що підскакував і пересмикувався в її руках, мов болотяний вогник. Вийшовши з-під непроглядної темряви моста, ми рушили Саутворкською набережною, від якої з правого боку відпливали кучеряві хвилі. Над річкою клубочився туман. На протилежному березі, мов чорна безформена скеля, височіла пристань. Червоні й помаранчеві вогні мерехтіли на кінцях кранових щогл і стріл.

— Ось ми й прийшли, — озвалась Костомаха-Фло.

Вона підняла ліхтар. З бруду двома рядами стирчали високі чорні дерев’яні стовпи — футів з дванадцять заввишки, — що позначали лінію давно зруйнованого причалу. Стовпи геть пообростали почорнілими водоростями й скойками. Подекуди на них ще збереглися залишки гнилого настилу. Найдальший із цих стовпів височів ліворуч від нас; там, де ми стояли, був лише м’який, перемішаний з дрібними камінцями мул.

Костомаха-Фло помітно пожвавішала. Вона кинула вбік свій лантух і підійшла до нас.

— Ось ми й прийшли, — повторила вона. — Тут те, що мені треба. Тільки я не можу до нього дістатись.

Локвуд дістав ліхтарик і посвітив ним довкола.

— Ану, покажи. Якщо ця річ важка, у мене є мотузок.

Фло реготнула:

— Та ні, неважка. Навіть маленька. Треба тільки почекати... Стійте на місці. Це ненадовго...

Сказавши це, вона майнула до найближчого стовпа, обійшла його й подалася до наступного, без упину хихочучи.

Я нахилилася ближче до Локвуда.

— Невже ти не бачиш, — прошепотіла я, — що вона цілком божевільна?

— Так, у неї дещо дивакувата вдача.

— Ще й така огидна! Пхе-е-е! Ти підходив до неї близько? Цей сморід...

— Знаю, — лагідно відповів Локвуд. — Запах справді трохи неприємний.

— Трохи?!! Мені від цього смороду аж носа закладає! Якщо...

Я замовкла, несподівано стривожившись.

— Що таке, Люсі?

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала я. — Щось починається!

Я засукала рукави: мої руки вкрилися гусячою шкірою. Серце забилося вдвічі швидше, а шию залоскотало. Кожен агент знає, що ці прикмети віщують прояв.

— Наповзає страх, — провадила я. — І холод. А ще... чуєш цей запах? Ніби гнилизна....

Локвуд нюхнув повітря:

— Правду кажучи, я думав, що це від Фло.

— Ні. Це Гості...

Ми разом витягли свої рапіри й схвильовано втупились у морок. Десь далеко, між стовпами, стрибав ліхтар Фло й було чути її регіт. Туман заклубочився ще густіше, нас оточила пітьма... Привиди наближались.

12

Локвуд першим побачив прояв — у нього кращий Зір, ніж у мене.

— Ось там, — прошепотів він. — Бачиш другий від кінця стовп?

Я скоса позирнула крізь темряву й клуби туману. Якби я дивилась прямо — туди, куди показував Локвуд, — то не побачила б нічого. А зараз, дивлячись не на стовп, а на середину річки, я краєм ока помітила, що біля стовпа висить у повітрі світла пляма. Вона була ледве помітна, майже невидима, наче смужка вологи на скельці окулярів.

— Бачу, — відповіла я. — Схоже ніби на Тінь...

— Схоже, — трохи спантеличено мовив Локвуд. — Дивна річ. Ми ж на самісінькому березі Темзи, протічної води тут не бракує...