Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Тепер, коли привид був поруч із нами, тягар посилився. Мене огорнув якийсь моторошний напад смутку. Плечі опустились, коліна почали тремтіти. На очі мені навернулись сльози, а душу пронизувало жорстоке почуття безнадії. Я здригнулась — воно відлетіло. Я дістала з торбини на поясі жувальну гумку і, щоб заспокоїтись, заходилась гарячково жувати її. Колись на цьому місці людський смуток переріс у відчай і призвів до божевільного вчинку... Тепер від нього залишилось тільки відлуння — порожнє й безглузде, що охоплювало всіх, хто стояв поблизу.

Костомаху-Фло, одначе, цей смуток не зачепив. Вона шалено порпалась у бруді, кидаючи на всі боки грудки мулу. Раз по раз вона зупинялась, щоб роздивитись на чергову викопану рештку, перш ніж пожбурити її світ за очі.

У моїх вухах затарабанило. Зітхання, яке я вже чула, стало гучнішим. Біля пляма над стовпом помітно згусла.

Локвуд так само помітив це:

— Фло, вони заворушились.

Продавчиня артефактів, випнувши вгору сідниці, майже занурила голову у викопану діру.

— Чудово. Стає тепліше!

Тягар посилився ще дужче. Вітерець над річкою вщух. Моє серце немовби придавило зверху каменем. Щелепи закусили гумку. Я чула, як ніж шкряботить по вогкій землі, й дивилась на білу пляму в повітрі. Тіні навіть скоса виглядали безформенними, хоч менша спершу здалась мені трохи схожою на дитину.

Аж тут я помітила, що більша Тінь здригнулась. Локвуд помалу позадкував.

— Тепліше! — повторила Фло. — Я вже чую!

— Вони ворушаться, Фло. Це ознака хвилювання...

— Тепліше!..

Тишу зненацька порушив несподіваний вереск. Я відсахнулась і ковтнула гумку. Біла пляма шугонула згори просто на голову Фло. Локвуд кинувся вперед, пронизавши пляму рапірою. Привид метнувся вбік від посрібленого клинка. Я встигла на мить побачити бганки спідниці й схоже на дим волосся. Тінь мовчки зупинилась над нашими головами, за кілька футів від мене, й зависла над землею.

Лють надала їй щільнішої форми. То була висока худорлява жінка в старомодній сукні з вузьким верхом і пишним, широким подолом. На її голові був світлий чіпок, з-під якого вибивалися довгі темні пасма волосся, що наполовину ховали обличчя, а на шиї — намисто з весняних квіточок. Промені потойбічного світла обплутували постать, мов річкові водорості. Внизу до жінчиної спідниці притулилась маленька дитяча фігурка, що трималась за материну руку.

Мені пересохло в горлянці. Я позадкувала, гарячково пригадуючи свої тренування з Есмеральдою в нашій фехтувальній кімнаті. То була не тінь, а Холодна Діва — привид жінки, одержимої своєю давньою втратою. Здебільшого Холодні Діви — похмурі й байдужі духи, що не займають тебе, коли ти шукаєш їхнє Джерело. Проте ця, здається, була інша.

Вона блискавично кинулась на мене. Її волосся розкуйовдилось, на білому, мов кістка, обличчі застиг жах, а холодні чорні очі світилися божевіллям. Відчайдушно боронячись, я крутнула в повітрі рапірою. На мить мені здалося, що мене схопили кощаві руки, а у вухах ударив дзвоном вереск. Проте посріблений клинок захистив мене. Один міцний удар — і повітря очистилось, а дві примарні постаті — маленька дитина й заплакана жінка в старомодній сукні — мчали над мулом геть.

— Повертаймося до стовпа, Люсі!— окликнув мене Локвуд. — Ти стаєш з одного боку, я — з другого. Фло! Озовись! Що ти там робиш?

— Тільки не кажи «тепліше», — зіпнула я, підходячи до неї, — бо зараз полетиш до своєї ями сторч головою!

— Тепліше! — вперто повторила Фло. — Можна сказати, майже гаряче! Є кілька дрібних шматочків... Тільки де ж воно, це Джерело?

Я поглянула на Саутворкську набережну, вслід привидам-утікачам. Вони саме описували в повітрі дугу, повертаючись назад.

— Хай там де воно, це Джерело, вони не хочуть віддавати його тобі! — попередила я. — Швидше, будь ласка!

Фло вибралася з ями з повними жменями якогось дріб’язку:

— Оце, по-вашому, кістки? Це взагалі не кістки! А цей металевий коник, навіщо він мені?

— То забери це все разом, — запропонував Локвуд.

Білі плями тим часом підбирались ближче і вже кружляли над мокрим камінням.

— Я ж не лахміттям торгую! — обурено відповіла Костомаха-Фло. — У мене є свої стандарти, а в моїх покупців — сподівання!

Розлючені привиди поволі набували чіткої форми. Я знову побачила жінчине обличчя — тонкі темні вуста, вирячені очі...

— Фло!..

— Ну, гаразд, — вона підхопила свій лантух, розшморгнула його, — звідти повіяло солодким, приємним ароматом, — і кинула рештки всередину. Білі плями моргнули й зникли: на нас війнуло невеличким поривом вітру. В Локвуда за спиною легенько затріпотіло пальто. Довкола знову згустилась темрява. Коли я поглянула вгору, на верхівку стовпа, над нею не було нічого, крім зірок.

Фло міцно зашморгнула лантух. Я сіла на пісок, поклавши рапіру собі на коліна.

— До речі... — пробурмотів Локвуд, спершись об стовп. — Що це в твоєму лантусі?

— Лаванда. Справжнісінький лавандовий фарш. Міцніший навіть за срібло, поки запах не вивітриться. Утримає їх на деякий час, — вона всміхнулась мені. — А що тут трапилось? Я саме була заклопотана, не мала часу очима лупати.