Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Ще коли я навчалась у Джейкобса, на півночі Англії, мені казали, що трикляті торговці артефактами — цілковита моральна протилежність агентам. І ті, й інші полюють за Джерелами, але торговці роблять це заради власного прибутку, а агенти — заради суспільного добра. І ті, й інші мають Таланти, але якщо агенти користуються ними, щоб захистити суспільство від Гостей, то торговці про таке й не думають. Агенти обережно поводяться з небезпечними артефактами, спочатку знешкоджують їх за допомогою срібла й заліза, а потім відправляють до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвелі. А от торговці, навпаки, продають свою здобич за найвищими цінами.

Країною ходили чутки про лиховісних колекціонерів, одержимих сектантів чи ще гірших осіб, які купували смертоності Джерела з метою, що наводила на звичайних громадян справжній жах. Власне кажучи, торговці артефактами були злодіями, покидьками суспільства, які нишпорили по кладовищах і склепах, шукаючи здобичі для продажу. Не дивно, що добром це найчастіше не закінчувалось.

Проте кінець, який спіткав бідолашного Двейна Неддса, здавався нам ще страшнішим. Наша знахідка викликала страшенний переполох на всьому кладовищі Кенсел-Ґрін. Менше ніж за годину тут з’явився інспектор Барнс із цілим натовпом фахівців з ДЕПРІК, які негайно відсунули вбік Кіпса з його помічниками. Кіпса наша знахідка по-справжньому схвилювала. Він відчайдушно крутився біля поліції, намагаючись знайти хоч які-небудь пропущені нами докази, аж поки Барнс наказав йому забиратися геть. Проте, правду кажучи, навряд чи фахівцям пощастило відшукати тут щось нове. Пошуки на березі каналу під огорожею не виявили жодного сліду ані Недлсового спільника, ані зниклого дзеркала. Справжня причина смерті торговця так само залишалась таємницею.

Одне слово, сонце вже сідало, коли ми нарешті розійшлися по окремих завданнях. Ми з Локвудом викликали таксі до Південного Лондона. Джордж, аж крекчучи від хвилювання, вирушив розкопувати архіви. Хлопчина з нічної варти (що тепер удавав із себе справжнього агента й бундючно походжав кладовищем, нап’явши кашкета набакир) узявся до виконання своїх обов’язків, пообіцявши негайно зателефонувати нам на Портленд-Роу, якщо почує щось цікаве. Не знаю, що тут подіяло більше — Локвудове завзяття й харизма чи, вірогідніше, гроші, що бряжчали у нього в кишені, — тепер він в усьому слухався нас. А ми досі навіть не знали його імені.

— Отже, — запитала я Локвуда через п’ять хвилин, коли таксі вже мчало нас уздовж Еджвер-Роуд, — ти збираєшся нарешті сказати мені, куди ми їдемо?

Тонкі вуличні тіні купались у сонячному золоті. Крамниці переживали останній великий наплив покупців перед довгою, повільною, моторошною нічною порою. Ми, агенти, називали цю пору «позиченим часом», бо кілька зайвих світлих годин випадає лише в середині літа. В ці години багатьох людей переповнювало дивне завзяття — щось на зразок непокори близькій темряві. Люди намагались якнайбільше з’їсти, випити й зробити: крамниці сяяли світлом і веселощами, тротуари повнились натовпом. Тільки-тільки засвітились захисні ліхтарі.

Промені надвечірнього сонця вигравали на обличчі Локвуда. Він мовчав, поринувши в думки, та коли нарешті обернувся до мене, його очі аж блищали від азарту гонитви. Як і завжди, це саме почуття передалося й мені.

— Нам треба побачитись з однією людиною,— пояснив він. — Гадаю, вона зможе допомогти нам знайти нашого втікача.

— Що ж це за людина? Полісмен чи агент?

— Ні. Торговець артефактами. Тобто продавчиня артефактів. Її звуть Костомаха-Фло.

Азарт у моєму серці вщух. Я вирячилась на Локвуда:

— Продавчиня артефактів?!

— Так. Моя знайома дівчина. Коли смеркне, ми знайдемо її біля річки.

Він безжурно визирнув у вікно — так, ніби ми їхали просто по крамницях. Зненацька в мене загула голова — як тоді, коли зі мною розмовляв череп. Те саме відчуття, ніби світ довкола став химерно-кривобоким... «Потаємний, облудний», — пригадала я слова черепа. Звичайно, я нітрохи не вірила йому. Проте ми з Локвудом уже рік працюємо разом, а про Костомаху-Фло я сьогодні почула вперше...

— Ця продавчиня артефактів... — перепитала я. — Як ви з нею познайомились? Ти ніколи не розповідав про неї...

— З Фло? Це було давно. Я тоді тільки починав працювати агентом.

— Але ж ці торговці... вони поза законом, хіба не так? Жодному агенту не дозволяється приятелювати з ними!

— Коли це ти стала такою завзятою прибічницею правил ДЕПРІК, Люсі? Зараз нам будь-що потрібна допомога. Нас наздоганяє Кіпс. І до того ж ця робота небезпечніша й складніша, ніж я гадав...

— Ти маєш на увазі дзеркало? — Перед моїми очима досі лежало тіло з кладовища: вирячені очі, скривлений гримасою жаху рот...