Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Я хотіла сказати, що ми не будемо тебе бити.

Хлопчина пирхнув:

— Тільки спробуйте! Сміх та й годі!

Локвудові ніздрі трохи здригнулись:

— Гаразд. А тепер послухай. Минулої ночі хтось украв небезпечний артефакт. У недобрих руках він може накоїти лиха в цілому Лондоні.

Хлопчина втомлено дивився собі під ноги.

— Крадіжка сталась, коли ваша команда була на варті. Одного з твоїх друзів, здається, серйозно поранили?

— Террі Морґана? — хлопчина ще дужче вирячив очі. — Цього шмаркача? Він мені не друг.

Ми здивовано поглянули на нього.

— От бачите, — прошепотів Джордж. — Таким свідченням можна вірити.

— Минулої ночі ти був біля Західної брами, — провадив залізним голосом Локвуд. — Якщо ти бачив що-небудь і це зможе допомогти нам, то краще розкажи. Можливо, це надасть нам потрібну підказку.

Хлопчина стенув плечима:

— Це все? Гаразд, бо я вже запізнився на обід, — він показав пальцем у бік табору. — Там, мабуть, іще залишились бутерброди. Бувайте. — І вже зібрався бігти геть.

Локвуд, що стояв у хлопця за спиною, подивився на кладовище, чи не проходить хтось поблизу, — узяв хлопця за комір і трохи підняв над землею.

— Я ж казав, — пояснив він, — що не люблю цих методів «Фіттес». Ми не лупцюємо людей. У нас є свої, не менш дієві, методи. Бачиш оту каплицю? Там стоїть залізна домовина. Раніше в ній був труп, але зараз вона порожня. Через кілька хвилин там знову буде труп, якщо ти не відповідатимеш на мої запитання.

Хлопчина облизав сухі губи:

— Іди до біса. Ти брешеш.

— Ти так гадаєш? А ти знаєш Білла Джонса з нічної варти в Патні?

— Я ніколи не зустрічався з ним!

— Отож. Бо він поводився з нами так само. Люсі, Джордже! Хапайте його за ноги й заносьте всередину!

Хлопчина верещав і борсався, та ми невблаганно тягли його до каплиці.

— Якби гадаєте? — запитав Локвуд. — П’яти хвилин у домовині вистачить, щоб він заговорив?

Я подумала:

— Краще десять.

— Гаразд, гаразд! — заверещав зненацька підліток. — Я все розповім! Відпустіть мене!

Ми опустили його на землю.

— Отак буде краще,— мовив Локвуд.— Ну, що ти нам скажеш?

Хлопчина поправив кашкет, що затуляв половину його обличчя.

— Я досі думаю, що ви брешете, — засапано промовив він. — Але я вже пропустив свій обід... — Він повів плечима, немовби для того, щоб розворушити язик. — Так, я був біля Західної брами цілу ніч. І нічого там не бачив. Після вас не приходив ніхто.

— І ти чергував там до світанку?

— До того, як зняли тривогу.

— Чудово, — Локвуд невідомо звідки дістав монету й простяг її хлопцеві. — Дістанеш іще, якщо допоможеш мені. Допоможеш, еге ж?

Хлопчина поглянув на монету:

— Можливо.

— Тоді розповідай далі! Всі — за мною! В нас обмаль часу!

Локвуд несподівано підскочив і побіг повз каплицю до кущів.

— Ходімо! — гукнув він. — Сюди!

Хлопчина завагався, та жадібність урешті взяла гору, й він подався за Локвудом. Ми з Джорджем — так само.

Локвуд хутко пробирався вперед, пролазячи під гіллям і обминаючи порослі тереном надгробки. Він прямував слідом, видимим лише йому одному. Продерся крізь кущі, залишивши каплицю позаду, й занурився в іншу, так само зарослу, ділянку кладовища.

— Саме так я й думав! — вигукнув він через плече. — Злодії знайшли інший шлях. Пробралися до каплиці через ці нетрі, якими можна вийти прямісінько до огорожі!

Він стрибнув на пам’ятник і виліз на верхівку статуї ангела, щоб краще оглянути околиці.

— Тут теж усе позаростало... — міркував він. — А що далі? Так! Нарешті! Ось і дорога. Спробуймо! — Зіскочивши вниз, він усміхнувся до вартового. — Цієї ночі, кажеш, не проходив ніхто? А раніше? Ти ж тоді так само стояв на варті. Не бачив нікого чужого? Наприклад, торговців артефактами?

Хлопчина біг, підтримуючи на голові кашкет: його немовби заворожила рішуча й спритна Локвудова поведінка. Де й поділась його ворожість; тепер він міцно стискав у брудній руці монету.

— Бачив, — засапано промовив він. — Тут коло кладовища, вони частенько тиняються.

— А якщо точніше?

— Двох. Їх тут добре знають, і вони завжди приходять разом. Саме тоді, коли тут найбільш людно. Робітники щоразу проганяли їх від табору.

— Чудово! — вигукнув Локвуд, біжучи далі стежкою між високими надгробками. — То їх було двоє? Чудово! Можеш описати їх?

— Одного, — відповів хлопчина, — звуть Двейн Недлс. Піадкенький білявий молодик з вусиками. Ходить у чорному.

Джордж недовірливо пирхнув, як носоріг, що випускає гази:

— Двейн Недлс? Ой, як страшно! А ти не вигадуєш?

— А другий? — розпитував далі Локвуд.

Хлопець завагався:

— У другого погана слава. Він убивця. Кажуть, ніби минулого року вбив конкурента. Може, це й неправда...

Локвуд несподівано зупинився:

— Уночі на твого товариша напали двоє. Якщо перший — Недлс, то хто другий?

Хлопчина присунувся до нього й прошепотів:

— Він звав його «Джек Карвер».

З надгробків із кряканням пурхнула зграя ґав. Залопотівши крилами, вони покружляли над деревами й зникли в небі.

Локвуд кивнув, дістав ще одну монету й простяг її недовірливому хлопчині.

— За хороші відомості діставатимеш хороші гроші. Якщо ми знайдемо Недлса й Карвера, одержиш удвічі більше. Зрозумів? А тепер опиши мені Карвера.