Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Карвера? — хлопець почухав підборіддя. — Молодий, років десь за двадцять. Високий, як ви, тільки ширший у плечах і гладший. Волосся довге, рудувате. Шкіра — бліда, ніс — довгий. Очі — маленькі, кольору вже не пригадаю. Ходить у чорних джинсах і чорній байкерській куртці. Носить пояс — такий, як у вас, і помаранчевий рюкзак. А ще й чоботи — чорні, блискучі, як у скінхедів!

— Дякую, — відповів Локвуд.— Думаю, нам пора рушати далі.

Він знову подався стежкою вперед. Попереду з’явилась огорожа кладовища, майже схована за рядом розложистих лип.

Хлопчина тупотів поряд, заклопотано пхаючи монети по кишенях. Джордж хитав головою й бурчав:

— Двейн Недлс... Джек Карвер... Якщо в тебе багато грошей, Локвуде, не роздавай їх першим-ліпшим хлопчакам. Я незгірше за них умію вигадувати дурнуваті імена...

Аж тут Локвуд зупинився так рвучко, що ми мало не налетіли на нього ззаду.

— Погляньте! — вигукнув він. — Я так і знав! Ми на правильному шляху!

Він показав на землю перед нами. Там, у тіні дерева, лежала та сама річ, яку я відразу впізнала, хоч і бачила до того якусь секунду, в руці небіжчика в домовині. Пожмакана біла ряднина, якою було накрито дзеркало.

Ми підійшли ближче, проте дзеркала в ряднині, звичайно, вже не виявилось.

— Чому вони кинули її тут? — запитала я.

— Це смердюча ряднина з трупа,— пояснив Локвуд. — Навіть я не зміг би тримати її так довго. До того ж був уже ранок — час, коли артефакти втрачають свою потойбічну силу. Злодії знали, що тепер торкатися дзеркала буде безпечно. Мабуть, вони заховали його в рюкзак, перш ніж лізти через огорожу...

Він показав на крони дерев угорі. Поглянувши туди, ми побачили довгу липову гілку, чудово помітну на тлі світлого неба. Гілка сягала огорожі кладовища й зникала за нею. За огорожею з гілки звисав прив’язаний до неї мотузок.

— З того боку — Ріджентс-канал, — зауважив Локвуд. — Вони перелізли через огорожу і опинились на бечівнику. А потім утекли.

Джордж дивився на нього з-за надгробків.

— Хороша робота, Локвуде. Ти справжній детектив. Тільки в дечому ти помиляєшся.

— Справді? — трохи спантеличився Локвуд. — Де ж саме?

— Вони вилізли звідси не вдвох.

— Звідки ти це знаєш?

— Один залишився тут.

Ми поглянули на Джорджа. Він побокував. Поряд, між двома надгробками, на спині лежала людина. То був молодик у чорних джинсах, черевиках і куртці з каптуром. Гладкий, з пухнастими вусиками й блідою, прищавою шкірою. Молодик був мертвий, його тіло вже заклякло, а руки зі скривленими, мов пазурі, пальцями були підняті аж до горла, ніби він від когось оборонявся. Проте це виявилось ще не найгіршим. Очі його були вирячені, а обличчя — скривлене в нападі такого жаху, що навіть Локвуд поблід, а я взагалі відвернулась.

Підліток з нічної варти кавкнув, ніби чимось подавився.

— Пробач, хлопче, — мовив Джордж. — За твоїм описом, це мусить бути Двейн Недлс.

— Він помер від дотику привида? — здивувалась я. — Це неможливо! Адже це сталось уже завидна!

— Ні, це не дотик привида. Він не набряк і не зблід. Його вбило щось інше — дуже швидким і моторошним чином.

Мені пригадалося дзеркало — невелике кружальце з чорного скла. Коли на нього поглянув Джордж, йому здалося, що його вивертає зсередини...

— Що ж? — прошепотіла я.

Джорджів голос несподівано посерйознішав:

— Судячи з його вигляду, Люсі, я можу сказати, що він помер зі страху.

11

П’ятдесят років існування Проблеми помітно змінили наше суспільство, і деякі з цих змін виявились досить-таки несподіваними. Коли великі Том Ротвел і Маріса Фіттес поділились із публікою своїми відкриттями, це викликало серед людей шок і паніку. Уже в першій своїй публікації — «Чому до нас приходять Гості» — вони припустили, що певні об’єкти, пов’язані з насильницькою смертю або травмами, можуть нести в собі «психологічний заряд» і бути «джерелами» або «ворітьми» для надприродних сил. Людські рештки, дорогі небіжчикам речі або навіть будь-які потенційні предмети бажання можуть підпадати під цю категорію — так само, як і місця вбивств або нещасних випадків. Ця сенсаційна думка спричинила загальне божевілля. Кожна річ, що могла мати хоч який-небудь психологічний вплив, викликала страх і огиду. Старовинні меблі та інший антикваріат безжально трощили чи викидали в Темзу. У Національній галереї один священник зірвав зі стіни й розтоптав ногами безцінний старовинний портрет, бо він, мовляв, «якось хитро дивився» на нього. Все, пов’язане зі старовиною, викликало підозру. Стрімко зростав справжнісінький культ нового, залишки якого збереглись і донині. Смішною видавалась навіть думка про те, що хтось може всерйоз зацікавитися Джерелами — цими небезпечними речами, які слід негайно нищити. А роботу з їхнього знищення доручили агенціям.

Проте згодом з’ясувалося, що ці заборонені речі все ж таки цікавлять декого — і до того ж не одну категорію покупців. З’явились як колекціонери, так і перекупи. Чорний ринок психологічно небезпечних предметів почав процвітати завдяки підпільним «продавцям артефактів».