Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Може, їм хотілось подивитись, чи немає там чогось іще?— припустив Джордж.

— А може, не хотіли торкатися решток Бікерстафа, — додала я. — Тут я їх розумію.

— Гаразд, годі, — обірвав мене Локвуд. — Будь-що домовину вони перевернули. А от чи було там щось іще... І чи є воно там зараз?

Він перескочив через труп і поглянув у домовину. Далі взяв з пояса рапіру й поворушив нею всередині труни. Потім випростався.

— Нічого немає, — сказав він. — Дивна річ. На тій фотографії...

— Що ти бачив на фотографії? — перепитала я.

— В’язку хмизу, — відповів Локвуд, відгортаючи з лиця волосся. — Здається, то була в’язка хмизу. Проте хтозна — мені могло й примаритись... Зараз там її будь-що немає.

Кілька хвилин ми оглядали каплицю. Я звернула особливу увагу на дерев’яні дверцята за вівтарною огорожею. Їх було замкнено висячим замком і забито потрійними болтами. Я замислено потягла за ручку.

— Напевно, вхід у катакомби, — припустила я. — Замкнений дуже міцно. Навряд чи злодії скористались ним. Це суперечило б свідченням підлітка з нічної варти.

— І справді надійно замкнено, — погодився Локвуд. — Гаразд, ходімо надвір.

— То що ви скажете про Кіпсову версію?— запитав Джордж, коли ми були вже на сходах. — Про те, що тут були замішані хлопці з нічної варти? Як інакше злодії могли пройти повз їхній табір?

Локвуд зморщив свого довгого, прямого носа:

— Сумніваюсь. Мені здається, тут радше...

Зненацька він замовк. Ми почули болісний крик.

Поки ми були в каплиці, табір заспокоївся. Сондерс, Джоплін та робітники взялися до своїх справ, а Кіпса ніде не було видно. З нічної варти залишився тільки один підліток; над ним стіною височіли четверо здоровенних агентів «Фіттес». Хлопчина саме піднімав з землі свій жовтий кашкет у клітинку: я впізнала того самого дотепника, який учора чергував біля брами. Тільки-но він надяг кашкета, як найвищий з агентів — той самий Нед Шоу — нахилився й хлиснув його по голові. Кашкет знов полетів на землю, а хлопець хитнувсь і мало не впав.

Шістьма швидкими кроками Локвуд підійшов до здорованя й поплескав його по плечу.

— Припини, будь ласка, — мовив він. — Він же вдвічі менший за тебе.

Шоу обернувся. Років йому було десь із п’ятнадцять, заввишки він був десь із Локвуда, тільки кремезніший. Обличчя — з міцною щелепою, навіть симпатичне, крім очей, що сиділи надто близько до носа. Як і всі агенти «Фіттес», він був у бездоганно випрасуваній уніформі, однак усе враження від неї псувала копиця скуйовдженого темного волосся. Вона була схожа на телятко яка, що зненацька звалилось Недові на голову.

Шоу спантеличено заморгав:

— Іди собі, Локвуде. Я не з тобою розмовляю.

— Я розумію, чому тобі так хочеться відлупцювати цього хлопчиська, — провадив Локвуд. — У мене самого руки сверблять. Тільки це буде не по правді. Коли вже тобі кортить побити когось, обирай вищого суперника.

Шоу так закопилив губу, ніби її накрутили на олівець:

— Я битиму всякого, кого тільки схочу.

— Навіть дітей? Це вже просто боягузтво!

Шоу глумливо посміхнувся, дивлячись кудись у далечінь кладовища. Здавалось, ніби його думки цілком спокійні та мирні... Раптом він обернувся і вдарив Локвуда просто в обличчя, точніше кажучи, спробував ударити, бо Локвуд тут-таки ухилився вбік. Шоу вмить подався вперед; Локвуд схопив його за руку й різко викрутив її. Водночас йому пощастило копнути Неда черевиком під коліно. Шоу скрикнув, утратив рівновагу, захитавсь — і впав, збивши з ніг ще одного агента. Обидва полетіли шкереберть на землю.

Обличчя Шоу спалахнуло гнівом. Він здригнувся, намагаючись підвестись, аж тут його грудей легенько торкнувся кінчик моєї рапіри.

— Наше правило «ніяких провокацій» напрочуд гнучке, — зауважив Джордж. — Можна, я теж його копну?

Шоу мовчки підвівся. Локвуд байдуже спостерігав за ним. Я опустила руку, проте й далі тримала рапіру напоготові. Решта агентів «Фіттес» узагалі не робили нічого.

— Якщо хочеш, продовжимо, — озвався нарешті Локвуд. — Назви тільки час.

— Авжеж, продовжимо, — кивнув Нед Шоу. — Не хвилюйся.

Він люто позирнув на Локвуда, тоді на мене. Його пальці тремтіли.

— Ходімо, Неде, — покликав його один з товаришів. — Цей шмаркач усе одно нічого не знає.

Нед Шоу завагався. Він пильно, оцінливо поглянув на хлопця з нічної варти. Потім нарешті знову кивнув і подав знак іншим. Ті без зайвих слів рушили геть, у бік могил. Хлопчина дивився їм услід мокрими блискучими очима.

— Не звертай на них уваги, — сказав Локвуд. — Вони не зможуть нічого тобі зробити.

Хлопчина випростався на весь свій не дуже високий зріст і сердито поправив кашкет.

— Знаю. Звичайно ж, знаю.

— Це просто бугаї, що хизуються власною силою. Боюся, що серед агентів таких чимало.

Хлопчина плюнув на траву біля могили:

— Еге ж. Агенти. Задаваки, ось хто вони. Начхати мені на тих агентів.

Запала мовчанка.

— Ми — теж агенти, — нарешті заговорила я. — Не такі, як Нед Шоу. Ми не користуємось його методами. І шануємо нічних вартових. Ми теж хочемо дещо в тебе спитати — тільки іншим чином. Ти не дістанеш жодного ляпаса.

Я лагідно всміхнулась хлопчині. Він у відповідь вирячився на мене.