Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Знайдіть пропалий артефакт! Виявіть, хто й навіщо його викрав! Зробіть це якнайшвидше, поки ніхто не постраждав! І якщо хочете, щоб я й далі мав про вас хорошу думку... — він поворушив вусами, вишкіривши на мить зуби. — Працюйте разом! Без усяких кепкувань, образ і бійок! Зрозуміло?

Кіпс лагідно кивнув:

— Так, сер. Звичайно.

— А вам, пане Локвуде?

— Авжеж, інспекторе. Жодних проблем.

* * *

— Отже, так, — мовив Локвуд, коли ми разом вийшли з кімнати. — Ви йдете своїм шляхом, ми — своїм. Жодного шпигунства чи хитрощів з обох боків. Зараз ми підійшли впритул до коріння нашої суперечки. Чудова змога для поєдинку сам на сам — як ми умовлялися раніше. Згодні? Чи, може, відступите?

Кіпс коротко реготнув:

— Відступати? Аж ніяк! Наша угода досі в силі. Хто перший знайде дзеркало й принесе його Барнсові, той виграв. А той, хто програв, друкує в газеті допис про власну нікчемність. Так?

Локвуд, застромивши руки в кишені, поглянув на нас із Джорджем:

— Ви згодні?

Ми разом кивнули.

— А твоя команда нібито не дуже згодна... Може, хочете обговорити умови?

— Я згодна! — вигукнула Кет Ґодвін.

— А що думає Бобі Вернон? — поцікавився Джордж, оглядаючи порожній коридор. — Він теж, мабуть, десь поблизу?

Кіпс насупився:

— Бобі не такай малий. Він приєднається до нас згодом. І робитиме все, що я скажу.

— Тоді все гаразд, — погодився Локвуд. — Змагання розпочалося. Щасти вам!

Вони потиснули один одному руки, й Кіпс із Кет Ґодвін пішли собі.

— Тут недалечко туалет,— мовив Джордж. — Можеш помити руки.

— Нема часу! — похмуро всімхнувся Локвуд. — Ходімо. Пора перемагати!

10

Полудень минув. Сонце високо стояло в небі над кладовищем. Серед хрестів дзижчали бджоли, між обвитими плющем урнами й статуями пурхали метелики. Було спекотно; все навколо ладне було поринути в сон. Усе, крім Локвуда: той хутко вів нас стежкою вперед і розмовляв напрочуд швидко.

— Команда Кіпса вже повинна бути там, — говорив він. — Не звертаймо на них уваги. І не піддаваймось на жодну провокацію, особливо ти, Джордже.

— Чому саме я?

— Тільки ти часом дивишся на інших так, що це викликає в них лють... А тепер слухайте далі. Наїм треба працювати якнайшвидше. Наше повернення на Портленд-Роуд призвело до серйозного запізнення.

То була правда, та вчинити інакше ми не могли. Наїм слід було зібрати своє знаряддя, торбини, пояси — і як слід поснідати, а Джорджеві — ще й прийняти душ. Тож причини видавалися справді вагомими.

— Кіпсові дії очевидні, — продовжив Локвуд, коли з-за дерев показався дах каплиці. — Він розділить свою команду на два окремі напрями. Перший: дізнатися, що то за дзеркало і для чого таємничий Едмунд Бікерстаф використовував його? Хто він такий, цей Бікерстаф, поза всіма цими балачками про чаклунство й щурів? Цим напрямом, Джордже, займатимешся ти.

Джорджеві окуляри блиснули:

— Я негайно поїду просто до архіву.

— Зачекай. Спочатку нам треба разом оглянути місце злочину, особливо домовину. Потім ти вирушиш до архіву, а ми з Люсі візьмемося до другого напряму: хто вкрав дзеркало і де воно тепер? Пошукаємо доказів, опитаємо свідків... — Він замовк, ніби йому сяйнула несподівана думка. — До речі, я хотів дещо запитати у вас. Про оту фотографію, яку нам показував Барнс. Ви не помітили там нічого дивного?

Ми вдвох хитнули головами.

— Ні? А мені здалось, ніби я побачив щось у домовині... Щось наполовину сховане під ногами трупа. Важко сказати, що саме, але...

Я насупилась:

— І що ж це, по-твоєму, було?

— Не знаю. Може, я й помиляюсь... О, хіба я не казав вам? Ось і Кіпсова команда!

Обігнувши каплицю, ми побачили, що в таборі копачів повно сірих курток. Дехто з агентів «Фіттес» розмовляв з татуйованими робітниками, що сиділи на складаних стільцях, із тарілками на колінах, і намагались закінчити свій обід. Інші тинялися довкола, роблячи фотознімки й шукаючи слідів у бруді. Кілька здорованів з’юрмились круг підлітків з нічної варти і, здається, допитували їх. Один з агентів, кремезний юнак із копицею розпатланого волосся, люто вимахував руками. Бідолашні підлітки — ті самі, яких я бачила вчора ввечері, — аж поблідли з переляку.

— Упізнаєш його?— пробурмотів Джордж. — Це ж Нед Шоу.

Локвуд кивнув:

— Еге ж, один з Кіпсових охоронців. Рідкісний мерзотник. Його звинувачували в побитті агента з «Ґрімбл», але так нічого й не довели. Добридень, пане Сондерсе, пане Джопліне! Ми вже повернулись!

Нічні події, здається, не пішли на користь ні керівникові копачів, ні низенькому вченому. Сондерсове стурбоване обличчя аж посіріло, а з підборіддя стирчала щетина. На ньому був той самий пожмаканий костюм, що й учора. Джоплін, здається, почувався ще гірше: його очі були червоні від гніву та відчаю. Він стривожено чухав свою чуприну й моргав на нас із-за своїх маленьких окулярів. Лупа, ще помітніша, ніж досі, лежала на його плечах шаром сивого снігу.

— Просто жах! — волав він. — Нечувано! Украли таку цінну річ! Як огидно! Як мерзенно!

— А ще й поранили того бідолашного хлопчину з нічної варти, — нагадала я.

Учений не звернув на мене жодної уваги. Сондерс, одначе, спохмурнів: