Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Нам і справді вистачало клопоту, до того ж Локвуд уже прийняв рішення. У справі з вистежуванням Джека Карвера ми майже не просунулись. Минулої ночі ми залишили в кав’ярні цидулку, адресовану «Цвинтарному Братству». В ній містилось прохання, щоб кожен, хто має відомості про «вчорашню пригоду» на кладовищі Кенсел-Ґрін, зв’язався з нами, — й пообіцяли за це невеличку винагороду. Сам Карвер на таке прохання, звичайно, не відгукнувся б. Проте добра половина торговців артефактами завжди ладна була перегризти конкурентам горлянки. Хтось із них, можливо, міг би щось розповісти нам. Тим часом Фло обіцяла повідомити нас про все, що їй пощастить дізнатись про час і місце найближчого таємного аукціону. До того ж ми чекали на свіжі результати Джорджевих пошуків. Інакше кажучи, тут усе було в наших руках.

Залишався тільки «заклад Вінкмена».

Можливо, Карвер уже приніс украдене дзеркало Вінкмену, тож Локвуд вирішив, що варто хоча б подивитись на цю антикварну крамничку. У кращому разі ми могли довідатися, де зараз дзеркало; у гіршому — чувши про лиху репутацію перекула, ми воліли про це не думати. Але ж ми підемо туди замаскованими, та й не вдаватимемось ні до чого небезпечного. Все буде добре! Отож ми вдяглись, як звичайні туристи в літню пору, й дістались на метро до Блумсбері.

* * *

Маленький дзвіночок, що висів над дверима, шалено задзеленчав, коли ми увійшли до крамниці. Всередині було темно, прохолодно, пахло пилом і трав’яними настоянками. Стеля була низька. Світло проникало через віконні шибки й запилюжені фіранки за нашими спинами і розсіювалось по старій потертій підлозі. Кімнату було захаращено столами, вітринами, стільцями та всіляким мотлохом. Навпроти входу ми побачили прилавок, за яким стояла жінка — висока, міцна й зловісна, мов скульптура якого забутого божества. Вона саме протирала клаптиком матерії невеличку статуетку. Верхівка її високої зачіски дістала аж до стелі, коли вона випросталась, щоб привітатися.

— Чим можу стати вам у пригоді?

— Дякую. Ми тільки подивимось, — відповіла я.

Я пильніше позирнула на неї: особа й справді міцна, років десь за п’ятдесят. Своїм зростом і рум’яним обличчям вона нагадала мені мою матір. Волосся в неї було довге, фарбоване майже набіло, брови — тонесенькі, вуста — міцно стиснуті, а очі — сіро-блакитні. На ній була квітчаста сукня з поясом. З першого погляду ця жінка здавалась лагідною й ніжною, та вже за мить це враження змінювалось аурою жорстокої впертості.

Ми знали, хто вона така. Фло докладно описала нам її. То була пані Аделаїда Вінкмен, що разом з чоловіком володіла цією крамничкою двадцять років — відтоді, як на їхнього попередника випадково впала індійська еротична скульптура.

— А у вас гарненька крамничка, — обізвався Локвуд, видувши з рота рожевий пузир жувальної гумки. Пузир гучно лопнув: Локвуд затяг рештки гумки до рота і всміхнувся.

— Можете зняти окуляри, — запропонувала жінка. — Ми не вмикаємо світла, щоб не пошкодити наших артефактів.

— О, звичайно. Дякую, — відповів Локвуд, навіть не торкаючись окулярів. — А тут усе продається?

— Тим, хто має гроші, — відповіла жінка. Вона знову втупилась у статуетку, продовжуючи протирати її своїми грубими червоними пальцями.

Ми з Локвудом походжали крамницею, вдаючи байдужість і водночас придивляючись до подробиць. Довкола була химерна мішанина — цінні речі разом з відвертим непотребом. Старий коник-гойдалка — колись білий, а тепер давно пожовклий; кравецький манекен з поїденими міллю головою й плечима, настромлений на прогнилу жердину; старезна металева ванна зі шлангом; бакелітовий радіоприймач; три чудернацькі ляльки доби королеви Вікторії з виряченими скляними очима. Побачивши цих ляльок, я аж здригнулась: навіть за тих часів вони могли насмерть перелякати дітей!

Ліворуч чорна завіска наполовину закривала вхід до якоїсь невеличкої кімнати. Зазирнувши туди, я помітила гвинтове крісло й над ним маківку чиєсь голови.

— А в цих ляльок є зв’язок із привидами?— запитав Локвуд.

Жінка навіть не підняла голови:

— Ні.

— Та невже! А мав би бути...

— Краще йдіть на Коптик-стріт. Там продається багато дешевих сувенірів, — відказала жінка. — Там ви знайдете щось більше до свого... — Вона не закінчила фрази.

— Дякуємо. Ми ж не збираємось нічого купувати, Сьюзі?

— Ні, — реготнула я, гучно смокчучи напій через соломинку.

Ми далі поодинці тинялись крамницею, розглядаючи речі. Я виявила, що з торговельної зали було два виходи: двері за прилавком, що вели до жилих кімнат (у вузькому коридорі було видно вицвілий перський килим і чорно-білі фотографії на стіні), і прохід за чорною завіскою. Там досі хтось був — я чула звідти шурхіт паперів і чиєсь пирхання.

До того ж, як і завжди, я напружила свій внутрішній слух. Звідти лунав слабенький шум — ні, навіть не шум, а ледве чутний, притлумлений звук, що ніби жадав звільнитись. Що це — дзеркало? Я пригадала шум на кладовищі — ніби дзижчання незліченних мух. Цей звук був не зовсім такий. Хай там що це — воно дуже близько...