Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Ідучи вниз, я зупинилась на другому поверсі. По стінах висіли полінезійські пастки на привидів та амулети. Я була тут сама-одна. Я навіть чула знизу, з кухні, голоси Локвуда й Джорджа...

Переді мною були ті самі двері. Двері, які ніхто ніколи не відчиняв.

«У цьому домі є речі, страшніші за мене...»

Я підійшла навшпиньки до дверей і міцно притулилася до них вухом. Напружила свої внутрішні почуття — й слухала, слухала...

Ні. Там не було нічого. Хіба що я справді відчиню двері — й зазирну... Вони ж незамкнені. Що тут може статися?

А може, краще довіритись власному розумові й забути брехливі, облесні слова підступного привида в склянці? Так, мені хотілось хоч трохи більше дізнатись про Локвудове минуле, але ж для цього існували й інші способи. Фло згадувала його колишнього наставника — з ним урешті нібито сталося щось прикре. Можна, за Джорджевим прикладом, посидіти деньок в архіві...

Хлопці досі сиділи за столом, з чашками в руках. Поки я ходила нагору, тут щось відбулося, бо зараз у центрі стола стояв таріль із свіжими бутербродами з шинкою, а довкола — мисочки з помідорами-чері, корнішонами й салатом. А ще — чипси. Виходить, усе гаразд! Я сіла, й ми почали їсти.

— Тепер усе гаразд? — поцікавилась я.

— Я попросив у нього вибачення, — буркнув Локвуд.

— Він намалював оту пропалу річ із домовини Бікерстафа, — пояснив Джордж. — Ту саму, яку ми бачили на фотографії. Що скажеш?

Я поглянула на «скатертину мислення». Малюнок був досить невправний — навіть для Локвуда: три-чотири паралельні лінії з гострими кінцями.

— Ніби набір олівців, — припустила я.

— Вони більші за олівці,— зауважив Локвуд. — Схожі радше на хмиз. Або на триногу від фотоапарата... пам’ятаєш, як фотографи з «Таймса» робили знімки могили пані Баррет? — Він куснув бутерброд. — От тільки куди вони поділись, невідомо... Гаразд, повернімось до нагальніших справ. Я коротко переказав Джорджеві наші останні пригоди. І вони його не потішили.

Джордж кивнув:

— Авжеж! Повірити не можу, що ви отак просто поперлись до Вінкмена! Навіщо було так ризикувати, якщо цей Вінкмен така страшна людина?!

— Ми прийняли рішення поспіхом, — відповів з повним ротом Локвуд. — Спіймали облизня, але так уже й буде. Часом, Джордже, треба ловити момент. Не можна марнувати життя за склянками й паперами. Ой, тільки не сердься на мене знову! Це просто порада!

— Я теж, до речі, на передовій, — буркнув у відповідь Джордж. — Хто першим зіткнувся тієї ночі з цим клятим дзеркалом? Я й досі відчуваю наслідки! Мене ніби кудись тягне, кличе... Я розумію, що на мене міг чекати такий самий кінець, як і на того торговця артефактами — там, на кладовищі! Гарненьке, нівроку, відчуття! — На його щоках з’явились червоні цятки. — Будь-що моє марнування життя добре прислужилось нам. Гадаю, ви не будете розчаровані. Принаймні зараз ми досягли більшого, ніж Кіпс із Бобі Верноном!

Надворі вже смеркло. Локвуд підвівся і опустив кухонні штори. Потім увімкнув ще одну лампу й знов умостився на стільці.

— Джордж має рацію. Поки ти, Люсі, була нагорі, я телефонував Барнсові. Кіпсові страшенно не щастить. Він анітрохи не просунувся вперед — ні з Джеком Карвером, ні з дзеркалом. У камерах ДЕПРІК повно лондонських торговців артефактами, але Карвера серед них немає. Де його шукати, вони не знають. Мені здалося, що Барнс навіть трохи розгублений. Я сказав йому, що ми потихеньку просуваємось.

— Ти розповів йому про Вінкмена? — запитала я.

— Ні. Я не хочу давати Кіпсові жодної підказки. Це наша головна надія на успіх. Фло може будь-якої хвилини повідомити нас про таємний аукціон.

— Чому ти досі ховав від нас цю Костомаху-Фло? — спитав Джордж. — Це корисний помічник. А що вона за людина?

— Мила, ніжна й лагідна, — обізвалась я. — Слово честі! Тобі підходить якнайкраще. Ви неодмінно заприятелювали б.

— Та невже? — Джордж поправив окуляри. — Справді? Чудово!

— Годі вже, Джордже, — втрутився Локвуд. — Краще розкажи нам про Бікерстафа й дзеркало.

Джордж упорядкував свої папери і акуратно склав їх біля тареля з залишком бутербродів. Де й поділось його роздратування, тепер він був у звичному діловому настрої.

— Гаразд, — відповів він. — Як я й сподівався, Національний Архів не підвів мене. Розпочав я з «Гемпстед Ґазетт» — із отієї статті про щурів, яку показував нам Альберт Джоплін. Я легко знайшов її й скопіював. Найголовніше ви пам’ятаєте. Наш Едмунд Бікерстаф працював у неврологічній лікарні на Гемпстедському пустищі. Репутацію мав погану, хоч подробиці вкрай непевні. Однієї ночі він влаштував у себе вечірку для друзів — тоді й знайшли його тіло, майже цілком з’їдене щурами... Пхе-е-е! Навіть думати про це не хочеться, особливо коли смакуєш цими помідорами! Проте ходімо далі.

— А там не було сказано, що його могли застрелити? — поцікавилась я, пригадавши тіло в залізній домовині, в лобі якого красувалася кругла діра. — Що спочатку він був застрелений, а вже потім з’їдений щурами?