Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Ані слова. Хоча цілком можливо, що в газеті дещо приховали. Навмисне пропустили або не подали окремі моменти.

Локвуд кивнув:

— Гаразд. Годі вже про тих щурів! Що сказано в інших газетах?

— На жаль, не дуже багато. Гадаєш, ці щури заповнили всі перші шпальти? Ні, цей випадок вирішили потихеньку зам’яти. Щоправда, кілька згадок і подробиць я все-таки розшукав. В одній статті йдеться, що цей Бікерстаф мав бридку звичку гуляти вночі кладовищами.

— Що тут поганого? — я захрумтіла огірком. — Ми робимо те саме.

— Ну, ми ж не ліземо додому поночі з напханою торбою через плече. І не розкопуємо могили лопатою. Одна газета пише, що він часом брав із собою хлопця-служника, і той тягав за господарем у лантусі щось важке.

— Дивно, що ніхто не заарештував його, — зауважила я. — Адже свідків не бракувало...

— У нього, напевно, були впливові друзі, — провадив Джордж. — Я ще повернуся до цього. Зо два роки дім Бікерстафа порожнював, але потім — як писала та ж сама «Гемпстед Ґазетт», — хтось вирішив купити його, зазирнув туди й побачив у вітальні потаємний льох. І що ж він знайшов у тому льосі?— Джордж реготнув і значуще помовчав. — Нізащо не здогадаєтесь!

— Труп? — припустила я.

— Кістки? — Локвуд узяв собі ще чипсів.

— Так, — засмутився Джордж. — Коли ж це я встиг підказати вам?.. Так, там були заховані різноманітні рештки мертвих тіл. Деякі з них, до речі, — досить старі. Це підтвердило, що наш любий лікар уже давно розкопував могили, проте навіщо — так і залишилось нез’ясованим.

— І все це — без гучних заголовків?— здивувався Локвуд. — Щось мені це видається дивним.

— А друзі Бікерстафа? — насупившись, запитала я. — Джоплін казав, що їх там була ціла банда!

Джордж кивнув:

— Так, і тут я дещо відшукав. Одна газета назвала імена його можливих спільників — людей, що могли побувати на тій останній його вечірці. Молоді аристократи, на ім’я... — він погортав свої папери, — леді Мері Дьюлак і високоповажний Саймон Вілберфорс. Обоє — багаті й захоплені дивними ідеями. До того ж... — Джорджеві очі зблиснули. — З інших джерел я дізнався, що Бікерстаф був не єдиним, хто зник у 1877 році. Дьюлак і Вілберфорс також пропали тоді невідомо куди.

— І їх так само більше ніхто не бачив? — перепитала я.

— Саме так. Принаймні Вілберфорса, — Джордж усміхнувся. — Звичайно ж, проводилися розсліди, було обіцяно винагороду, влаштовано дискусію в парламенті, але ніхто відверто не пов’язував їхнього зникнення з Бікерстафом. Радше за все, це теж тихенько зам’яли. Щоправда, років через десять Мері Дьюлак несподівано з’явилась... — Він знову пошукав серед паперів на столі. — Де ж це воно? Нібито було тут... Ось, знайшов! Зараз прочитаю вам. Це «Дейлі Телеграф», літо 1886 року, майже через дев’ять років після історії з Бікерстафом.

ЗАТРИМАННЯ БОЖЕВІЛЬНОЇ

Так звану «дикунку з лісу Чертсі», божевільну жінку, чиє шалене виття лякало людей по сусідству кілька останніх тижнів, нарешті затримала поліція. На допиті в мерії хвора стверджувала, що її звуть Мері або Мей Дьюлак і вона вже багато років живе по-звірячому Її маячня, скуйовджене волосся й огидний зовнішній вигляд дуже стурбували присутню публіку, тож затриману негайно відвезли до психіатричної лікарні в Чертсі.

Коли Джордж скінчив читати, запала тиша.

— Чи я один так вважаю, — заговорив нарешті Локвуд, — що з усіма, хто мав справу з Бікерстафом, коїлись прикрі речі?

— Сподіваюсь, що нас це не зачепить, — підхопила я.

— Я не знаю, що потім сталося з Дьюлак, — провадив Джордж. — Я хочу поїхати до Чертсі й переглянути тамтешній архів. Психіатричну лікарню закрили 1904 року. Є відомості, що з її бібліотеки було вилучено й передано до архіву документ під назвою «Сповідь Мері Дьюлак». Варто було б прочитати його...

— І справді варто, — погодився Локвуд. — Хоча якщо вона збожеволіла, то цілком могла надряпати трактат про поїдання кори й комах у лісі... Та дізнатися все одно хотілося б. Гаразд, Джордже. Це чудова ідея.

— А от про дзеркало, на жаль, нічого нового, — мовив Джордж. — Воно вбило на кладовищі Недлса, зробило щось химерне зі мною... Я не здивуюсь, якщо воно так само замішане і в смерті Бікерстафа. Звичайно ж, я шукатиму далі. Поки що мені трапилась лише одна цікава річ — те, що цей лікар справді працював у божевільні «Зелена Брама» на Гемпстедському пустищі...

— Джоплін, здається, казав, що вона згоріла, — нагадала я.

— Так. 1908 року, давно вже покинута. Це місце не займали п’ятдесят років — аж поки хтось вирішив побудувати там житловий квартал...

Локвуд аж присвиснув:

— Вони що, здуріли?! Хто будує житлові квартали на місці старої лікарні, що згоріла за трагічних обставин?

Джордж кивнув:

— Отож. Було порушено найголовніше правило будівництва. Як ви, напевно, здогадуєтесь, там відразу проявились надприродні сили, й проект хутко згорнули. Коли я переглянув план цієї території, то відкрив дещо цікаве. Більша її частина — поросле травою пустище з рештками стін. Проте одна будівля вціліла...

Ми поглянули на нього:

— Ти маєш на увазі?..