Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Щури наступали на Вернона вздовж стін: один навіть упав йому на голову. Локвуд умить підскочив, підняв клинок і розтяв щура навпіл. Плазма розсипалась блакитними іскрами.

Вернон застогнав. Локвуд схопив його за комір і потяг до сходів. Зліва, справа — звідусіль на нас кидались чорні потвори. Я жбурнула соляну бомбу, щоб відігнати їх. Увесь майданчик перед кімнатою засипало сіллю й залізом; щури, охоплені вогнем, дременули на всі боки.

Ми вже були на сходах. Локвуд штовхнув Вернона вниз, перестрибнув через щура, що корчився біля плінтуса, й помчав сходами. Я відступала останньою і озирнулась назад, на порожню кімнату. Від привида біля вікна залишились хіба що кістки — та й вони вже розсипались на десяток чорних прудких тварюк, що засновигали вздовж стін.

— Благаю! — лунав далекий відчайдушний голос. — Не показуйте мені дзеркало!

Я мчала вниз, до відчинених дверей у коридорі.

— Не показуйте!..

Я випала з дверей через ґанок прямісінько в довгу, вологу, освітлену місяцем траву. Мене огорнула тепла літня ніч; тільки зараз я зрозуміла, як холодно було в будинку. Шоу й Ґодвін уже лежали на землі. Вернон притулився до одного з стовпів на ґанку. Джордж із Кіпсом, кинувши геть рапіри, зігнулись, упершись руками в коліна, й відсапували.

Проте Локвуд дихав рівно й спокійно. Я поглянула на вікно другого поверху. Там у блакитному сяйві досі видніла тонка, мов палиця, постать і гасали щури. Вони підскакували, збігались під стіни й знову розбігались. Часом вони знову збирались у постать добродія у вікторіанському фраку, а потім виривались із нього, оголюючи кістки.

Аж раптом сяйво зникло. Будинок знову занурився в темряву.

Я відвернулась. У моїй голові пролунало коротке, зловтішне хихотіння. У Джорджевому рюкзаку спалахнув і згас непевний зелений вогник.

Тепер довкола не було жодного привида — нікого, крім сімох зморених агентів на тихому нічному пагорбі.

Частина п’ята Велика ніч

20

— Треба його знищити! — кричала я. — Це єдиний вихід. Занесімо його до крематорію! І нехай там спалять його!

— Ну... — пробурмотів Локвуд. — Ти певна, що це розумне рішення?

— Звичайно ж, ні! — втрутився Джордж. — Цього не можна робити! Він надто важливий і для нас, і взагалі для науки. І до речі, Люсі, це не аргумент — жбурляти мені в голову повидло. Заспокойся!

— Заспокоюсь, — буркнула я, — коли тут не буде цього клятого черепа!

Я з такою люттю кинула ложку в банку з повидлом, що вона відскочила й хляпнула в масло.

— Боже милий... — пролунав у моїй голові насмішкуватий шепіт. — Ну й характер! Оце так видовище!

— Замовкни! — гаркнула я. — А то й тобі дістанеться!

Надворі був ранок. Це означало чисте небо, черговий пізній сніданок і — принаймні в моєму випадку — звільнення від накопиченого гніву. Він і не думав виявлятись під час довгої дороги додому з Гемпстеда; його не збурили ні мій уривчастий сон, ні склянка на столі, яку я відразу побачила в кухні. Та згодом, коли ми обговорювали нічні події, я почула хрипке хихотіння привида — і врешті не втрималась. Я підскочила до склянки, і Локвуд в останню мить завадив мені розбити її на друзки.

— Кажу вам, що він навмисне заманив нас до того будинку! — не вгавала я. — Він знав і про цю моторошну кімнату, й про привид Вілберфорса! Тому він і сказав нам про папери, тому й повів нас нагору! Це мстива, зла тварюка! А ми — дурні, бо слухаємо його балачки! Він сміявся з нас цілу ніч і сміється зараз!

— Але ж папери ми знайшли,— спокійно відповів Локвуд. — Про них він не збрехав.

— Це був просто спосіб заманити нас у пастку! Невже ви не бачите? Він грає на наших слабких сторонах! А якби ви чули, яку гидоту він шепоче мені! Проте вас це не займає — ви ж не можете його почути...

— Отакої! — прошепотів голос. — Ні, почнімо спочатку. Минулого разу ви самі благали в мене відповіді Чому ж тепер ви такі невдячні? Я надав вам папери а ними й змогу трохи розім’ятись. Хіба міг вам завдати великого клопоту мізерний дух Вілберфорса? — Привид знову захихотів. — Я чекаю вашої подяки!

Я вирячилась на склянку. Сонячне світло вигравало на її поверхні; від примарного обличчя не було й сліду. Проте в моїй пам’яті знову промайнула остання ніч — голос із минулого, який я почула у вітальні: «Спробуй Вілберфорса Він готовий. Він усе зробить...»

Голос видався мені знайомим. Цікаво, звідки я його знаю?

— Це він! — я показала на череп. — Це він розмовляв з Бікерстафом у майстерні. Казав, ніби нічого не знає про дзеркало, а сам був там, коли його виготовили! І сам, до речі, пропонував, щоб Вілберфорс зазирнув туди!

Череп вишкірився до мене з середини плазми: