Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Вражає! У тебе справді Талант Яка шкода що бідоласі Вілберфорсу забракло сили розповісти про побачене! Але тепер дзеркало мого господаря знову повернулось у світ. Можливо, хтось зуміє скористатись нам і досягне просвітлення...

Я переказала ці слова хлопцям. Локвуд нахилився ближче:

— Чудово! Він сьогодні балакучіший. Запитай-но його, Люсі, як діє це дзеркало.

— Я нічого не хочу питати в цієї підступної тварюки! До того ж навряд чи він розкаже це нам...

— Постривай, — обізвався привид. — Попроси як слід. Трішки чемності — і все буде гаразд...

Я поглянула на череп:

— Будь ласка, розкажи нам, як діє це дзеркало.

— Дзуськи! Ви сьогодні не дуже чемні — сушіть самі собі голови.

Я відчула, як привид зникає. Плазма заклубочилась і заховала череп від очей.

Скрипнувши зубами, я повторила його слова. Локвуд засміявся:

— Він, здається, перейняв кілька фраз із наших звичайних суперечок.

— На жаль, трохи більше, ніж я хотіла б почути, — буркнула я.

— Ну, ну! Не піддаваймось на його маніпуляцій — застеріг Локвуд. — І ти, Люсі, насамперед. — Він міцно надяг на склянку кришку, уриваючи будь-який можливий зв’язок із привидом, і накрив її полотном. — Він потроху надає корисні відомості, та, як на мене, нам треба частіше відпочивати від нього. Залишмо його поки що в спокої.

Задзвонив телефон, і Локвуд пішов брати слухавку. Я теж покинула кухню. В мене гула голова — примарний шепіт ще й досі відлунював у моїх вухах. Без розмов з черепом я почувалась набагато краще. Та це ненадовго, скоро хлопцям знову закортить, щоб я побалакала з ним.

У вітальні я вирішила трохи перепочити. Визирнула у вікно й подивилась на вулицю.

Там стояв шпигун.

То був наш давній знайомий Нед Шоу. Блідий від утоми, з розкуйовдженим волоссям, він стояв, мов поштова скринька, по той бік дороги й незворушно зирив на наші двері. Те, що він так і не заходив додому, підтверджувала куртка, розірвана Локвудовою рапірою. З картонним стаканчиком кави в руці він мав напрочуд жалюгідний вигляд.

Я подалася назад до кухні. Локвуд щойно повернувся туди, а Джордж саме заклопотано мив посуд.

— За нашим домом стежать, — зауважила я.

Локвуд кивнув:

— Чудово. З цього видно, що справи їхні — швах. Це Кіпсова відповідь на наше викрадення паперів. Він знає, що в нас є дещо важливе, і йому страшно, що він сам проминув цю річ. Тому вони стежитимуть за тим, що ми робитимемо далі.

— Нед Шоу простояв тут цілісіньку ніч. Мені майже жаль його!

— А мені — ні. Мені досі болить там, де він штрикнув мене рапірою. До речі, Люсі, що з твоїм порізом?

Я подивилась на перев’язану ранку — туди, куди влучив клинок Кет Ґодвін:

— Усе гаразд.

— До речі, про клинки, — зауважив Локвуд. — Щойно телефонував Барнс. ДЕПРІК дещо довідався про кинджал, яким убили Джека Карвера. Пам’ятаєте, я казав, що це індійська зброя доби Великих Моголів? Я мав рацію, тільки зі століттям промахнувся. Насправді це початок вісімнадцятого століття. Дивно...

— Звідки ж тоді його вкрали? — спитав Джордж. — З якого музею?

— Тож-бо й дивно, що жоден музей не оголосив про крадіжку. Ми досі не знаємо, звідки він. Майже такий самий є в Лондонському міському музеї. Його знайшли в могилі одного британського вояка на кладовищі Мейда-Вейл зо два роки тому. Той парубчина служив в Індії, і разом з ним поховали дещо з тамтешніх цікавинок. Потім їх викопали, перевірили в ДЕПРІК і виставили в музеї. Їхній кинджал зараз на місці. Тож звідки взявся наш — загадка.

— Мені здається, з антикварної крамнички в Блумсбері, — відповіла я. — Від нашого приятеля Вінкмена.

— Вінкмен — найголовніший підозрюваний, — погодився Локвуд. — Але чому тоді він не забрав назад своїх грошей?.. Швидше мий посуд, Джордже. Мені хочеться скоріше поглянути на знайдені папери.

— Можете допомогти мені,— запропонував Джордж. — Тоді справді вийде трохи швидше.

— Ну, ти й так уже майже закінчив... — Ловкуд сперся об підвіконня і втупився в стару яблуню, що росла в садку. — Отже, що нам відомо? Що нового ми дізнались за останню ніч? Просунулись у цій справі чи ні?

— Барнса потішити майже нічим, — відповіла я. — Дзеркало у Вінкмена, а навіщо воно потрібне, ми досі не знаємо.