Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Щурів, — нетерпляче закінчив Локвуд, перестрибуючи через дві останні сходинки. — Забудьте про них. Ходімо!

Ми опинилися на великому квадратному майданчику під обваленим дахом. Він лежав майже просто неба, й підлогу геть засипало сухим листям і галуззям, що перемішалося з брудом та рештками гнилих дощок. Холодне місячне сяйво проникало сюди з-поміж гнилих балок, що залишились від даху. Коридор, який вів углиб будинку, був наполовину завалений камінням. Сходи повертали вбік, знову ведучи нас до передньої частини будинку. Попереду видніли відкриті проходи до трьох кімнат.

— Так... — прошепотів мені на вухо голос привида. — Тут...

— Ми на місці, — сказала я. — Кабінет Бікерстафа — в одній із цих кімнат.

Тільки-но я назвала це ім’я, як потойбічний звук аж ударив мені у вуха, перетворившись із віддаленого тріскотіння на оглушливий гуркіт. Порожнім будинком промчав легенький вітерець, підхопивши за собою з підлоги листя й обривки паперу. Зі сходів попадали уламки тиньку й гнилого дерева.

— Цього імені краще тут не згадувати, — застеріг Локвуд. — Яка температура, Джордже?

— Вісім градусів. Стабільна.

— Залишайся тут і стеж, чи не йде сюди Кіпс. Люсі, ходімо зі мною.

Ми без жодного звуку перетнули майданчик. Я озирнулась на Джорджа, що саме зайняв місце біля перил, звідки було добре видно сходи й частину передпокою. Настрій у нього, здавалося, був спокійний, про втому ніщо не свідчило. Біль, наскільки я могла судити, його вже не турбував.

З розв’язаного Джорджевого рюкзака визирала верхівка склянки з привидом, у якій ледве жевріло зелене сяйво.

— Так... — шепотів голос. — Так, моя розумнице... Ви вже близько...

Зараз цей шепіт здавався мені радше нетерплячим.

— Середня кімната... Під дошками підлоги...

— Він каже, що це в середній кімнаті, — повторила я.

Локвуд підійшов до середнього проходу, зазирнув туди — і вмить відсахнувся.

— Холод! — сказав він. — Просто-таки пронизує!

Я зняла з пояса термометр і просунула до кімнати. Мою руку відразу обдало пекучим холодом.

— Усередині — п’ять градусів, — повідмила я. — А тут — вісім. Серйозна різниця!

— І не тільки холод, — Локвуд дістав з-під пальта темні окуляри й поспіхом начепив їх. — Тут ще й павуки. І величезний Смертний Вогонь! Отам, біля вікна.

Смертного Вогню я не бачила. Для мене це була звичайна простора кімната з великим віконним отвором. Як і по всьому будинку, тут не було жодних меблів. Я спробувала уявити, який вигляд ця кімната мала за часів Бікерстафа: письмовий стіл, стільці, портрети на стіні, книжкова шафа — чи навіть дві, годинник на каміні... Ні, це неможливо. Минуло забагато часу, тож загрозлива порожнеча здолала все.

Струмінь місячного світла, проникаючи через віконний отвір, осявав усе сонним, туманним сріблом. Раз чи два в моїй голові лунав тихий шум, та майже щоразу він раптово вщухав, ніби вичавлений тяжкою тишею, що панувала в кімнаті.

Зі стелі по кутках звисали щільні, запорошені шари павутиння.

Так, то було воно — лігво привида цього будинку. Моє серце болісно тьохнуло, а зуби зацокотіли. Я ледве тамувала паніку. Що там розповідав Джоплін? Люди стояли надворі й бачили, як у вікні щось ворушиться...

— Локвуде, — прошепотіла я. — Це та сама кімната, де були щури. Тут помер Бікерстаф. Нам не треба сюди заходити...

— Не бійтеся — обізвався в моїй голові голос привида. — Вам потрібні папери? Посередині підлоги, під дошкою. Просто підійдіть туди...

— На хвилинку заглянемо, а потім вирішимо, що робити, — сказав Локвуд. Я не бачила його очей за скельцями темних окулярів, але відчувала його обережність. Він стояв на порозі й не наважувався увійти.

— Цього череп і хоче, — наполягала я. — Йому не можна вірити. Ти ж це знаєш! Просто ходімо звідси, Локвуде. Ходімо геть!

— Після всього, що ми зробили? Аж ніяк! І до того ж сюди щохвилини може завітати Кіпс!

Локвуд підтяг на руках рукавички й ступив у кімнату. Я, зціпивши зуби, вирушила за ним.

Температура впала так різко, що я навіть у пальті відчула мороз поза шкірою. Шум також несподівано посилився, ніби хтось крутнув регулятор. Повітря геть просякло солодкавим запахом, схожим на аромат куща за вікном. Запах був міцний, нав’язливий і трохи віддавав гнилизною. Звідки він линув, було незрозуміло.

Ні, в цій кімнаті мені нізащо не хотілося залишатись.

Ми потихеньку пробиралися серед місячного сяйва, тримаючи руки на рапірах і оглядаючи підлогу. Дошки, тверді, мов камінь, сиділи здебільшого міцно.

— Це десь посередині кімнати, — сказала я. — Якщо вірити черепові.

— Корисний, нівроку, череп... Ця дошка може піддатись. Люсі, стій на варті.

За мить він уже став на коліна й заходився обмацувати довгим пальцем краї дошки. Я взяла з пояса рапіру — й поволі обійшла кімнату. Я просто не могла стояти тут нерухомо.