Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Коли хтось із нас замовкає на півслові, це не віщує нічого доброго. Здебільшого це означає, що годі вже балачок — треба негайно рятувати своє життя.

— Чуєте? — запитала я.

З-за дверей долинуло тихеньке шкряботіння. Щось лізло, прокрадалось, шкандибало проходом і щомиті наближалося до нас.

— Прикрутіть ліхтарики, — прошепотів Локвуд.

Кімната майже занурилась у темряву. Було достатньо ясно, щоб ми виразно бачили двері, й достатньо темно для того, щоб не заважати нашим відчуттям. Ми без слів відійшли на звичні позиції: я стала праворуч від дверей, Джордж — ліворуч і трохи далі, на випадок, якщо привид зірве їх із завіс, а Локвуд — просто перед дверима, готуючись відразу кинутись в атаку. Рапіри ми тримали напоготові. Я витерла ліву руку об леґінси. Це найбільш неприємний момент — чекати, коли нарешті з’явиться Гість. Момент, коли ти знаєш, що привид уже близько, але найголовніший страх іще попереду. Доводиться відвертати власну увагу, щоб не дати цьому страхові скувати тебе. Саме задля цього я обмацала свій ремінь і перевірила, чи все знаряддя на місці, — аж поки остаточно переконалася, що все гаразд.

Тихі звуки залунали ще виразніше. Крізь тріщину в дверях пробився білий промінець світла. Підлогою потяглась вузька тінь.

Локвуд повів рукою — в повітрі блиснув метал. Я теж підняла свою рапіру.

19

Невидима сила штовхнула двері, які з розмаху ляснули Джорджа по обличчю. Щось засичало, тріснуло — й до кімнати заскочила темна постать. Локвуд кинувся з рапірою вперед.

Почувся тривожний крик...

На мить усі заціпеніли. Локвуда наче скувало морозом. Моя рапіра зависла в повітрі, а м’язи здерев’яніли відразу після того, як я почула брязкіт каністри об підлогу — і до мене долинув виразний запах солі й заліза.

Я витягла ліхтарик і увімкнула його на повну потужність. Його промінь освітив Локвуда, кінчик рапіри якого зупинився за кілька дюймів від горла Квіла Кіпса: той саме підняв одну ногу, щоб ступити вперед. Виряченими очима він утупився вперед, а його груди аж підскакували від гарячкового дихання. Вістря власної Кіпсової рапіри коливалось на короткій відстані від Локвудового живота.

Позаду нього, біля дверей, скупчились Кет Ґодвін з ліхтарем у руці, Нед Шоу, що саме збирався жбурнути ще одну бомбу, й крихітка Бобі Вернон, чиї очиці визирали з темряви звідкілясь із-за лівої пахви Шоу. Обличчя в усіх були спотворені сумішшю подиву й страху.

Тиша панувала далі: її порушувало хіба що Джорджеве бурчання за дверима.

Аж тут Локвуд і Кіпс із вигуками огиди відскочили один від одного.

— Що ти тут у біса робиш? — прохрипів Кіпс.

— Те саме я хочу спитати в тебе.

— Це не твоє діло!

— Саме моє, — заперечив Локвуд, сердито скуйовдивши собі волосся. — Зараз ви влізли саме в моє діло. Ти наражаєшся на небезпеку, Кіпсе. Я мало не проткнув тобі шию рапірою.

— Я? А ми думали, що це Гість! Якби не моя блискавична реакція, я б тебе геть випатрав!

Локвуд підняв брову:

— Оце вже навряд. Ти врятувався лише тому, що я вчасно побачив, що це ти, й відбив твій удар у мій живіт прийомом Бедекера — Флінна. Тобі пощастило. А могло й не пощастити!

Знову запала тиша.

— Гаразд, — мовив Кіпс, — якби я краще розумів, про що ти тут розводишся, то відповів би тобі як слід.

Він почепив свою рапіру на пояс. Локвуд зробив те саме. Нед Шоу, Бобі Вернон і Кет Ґодвін похмуро зайшли до кімнати. З-за дверей з’явився Джордж, потираючи носа, який після удару став ніби ще коротшим. Якусь хвилину всі мовчали, а потім забряжчали рапіри та інша зброя, яку Кіпсова компанія сердито кинула вбік.

— Отже, — почав Локвуд, — ви просто пішли за нами вслід? Це не робить вам честі.

— За вами вслід? — зневажливо зареготав Кіпс. — Ми, друже, пішли вслід за Бобі Верноном та його знахідками в архіві. Я не здивуюсь, якщо це ви пішли вслід за нами.

— Нам це не потрібно. Нас сюди привели Джорджеві пошуки.

Бобі Вернон захихотів:

— Справді? Після того цирку у Вімблдоні Кабінс ще працює у вас?

Локвуд насупився:

— Ми з нетерпінням готуємось до нашої перемоги, Квіле. До речі, не пишіть для «Таймса» надто довгої статті. Половини сторінки з визнанням власної поразки цілком вистачить.

— Якщо Кіпс, звичайно, справді вміє читати й писати, — підхопив Джордж.

Нед Шоу пирхнув:

— Добирай слова, Кабінсе!

— Пробач. Зараз я скажу по-іншому. Я певен, що в джунглях острова Борнео є мавпи, більш письменні за нього...

Шоу вибалушив очі й сягнув рукою до пояса:

— Гаразд, якщо так...

Локвуд відгорнув край пальта і взявся за рапіру. Кіпс, Джордж і Ґодвін умить зробили те саме.

— Припиніть! — вигукнула я. — Негайно припиніть ці дурниці!

Шість облич обернулись до мене.

Я стиснула кулаки. Гукнула я досить голосно, а може, ще й тупнула ногою. Я бачила, що мушу зупинити хлопців. Їхній гнів виходив з-під контролю, а отже, небезпека, що загрожувала нам, ставала дужча й відчутніша. Сварка в будинку з привидами — річ не дуже добра, якщо не найгірша взагалі.

— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотіла я. — Атмосфера змінюється! Ви збурюєте енергію будинку! Негайно замовкніть!