Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Таємна кімната, як ми й сподівались, виявилась майстернею Бікерстафа. Проте ніяких слідів потойбічної енергії ми в ній спершу не відшукали. Локвуд поставив ліхтар на підвіконня біля замурованого отвору. У його світлі Джордж вирушив уздовж стін, пильно оглядаючи їх. Іншого виходу з кімнати не було. По стінах залишились іржаві кріплення від гасових ламп, що стриміли з-під облупленого тиньку. Меблів у кімнаті не було, крім стола з прикрученими до підлоги ніжками. Залізна стільниця була запорошена й засипана тиньком. Уздовж країв пролягали глибокі борозни, що спускались по ніжках до невеликих жолобків у підлозі.

Локвуд провів пальцем по одній борозні.

— Гарненькі, нівроку, жолобки, — сказав він. — Для крові. Це хірургічний стіл для розтину трупів. Середини дев’ятнадцятого століття. Я бачив такий у Королівському медичному коледжі. Здається, саме тут наш любий доктор Бікерстаф проводив експерименти з мертвими тілами. Шкода тільки, що стіл залізний. Інакше ти, Люсі, могла б знайти на ньому цікавий відгомін минулого...

Я дістала з рюкзака пляшку води, відпила й тепер завзято жувала шоколадку. Візит до цієї кімнати трохи вибив мене з колії, проте невдовзі страх переріс у дещо міцніше. Якби духи схотіли застерегти мене, вони не зробили б цього кращим чином... Я жбурнула обгортку від шоколадки вбік.

— У цій кімнаті збирались люди, — сказала я. — Чоловіки. Курили й обговорювали свої експерименти. Я це вже знаю, але хочу довідатись більше. Помовчіть, будь ласка. Зараз я дещо спробую...

Я підійшла до протилежної стіни, якнайдалі від залізної стільниці. Тут колись був камін. Його ґратці було забито камінцями, уламками дерева й тиньку. Мені здалося, що саме тут Бікерстаф та його друзі стояли, курили й обговорювали те, що лежало на столі. Саме тут по них могли залишитись найбільш відчутні сліди.

Я торкнулась кінчиками пальців стіни. Холодна, волога, навіть якась жирна на дотик... Я заплющила очі й прислухалась.

Із минулого полинув невиразний звук. Я ніби вчепилась у нього — й звук ущух.

Потойбічне відлуння — дивна річ. Воно приходить і відходить, дужчає й слабшає; відгомін минулого пульсує десь глибоко-глибоко. Саме тому Дотик — дуже непевний, хиткий Талант. П’ять разів ви можете торкатись того самого місця — й нічого не вловите, а за шостим разом потойбічна сила проявиться так потужно, що зіб’є вас із ніг. Я обмацала камінні ґратці, сам камін і навіть замуроване вікно, та врешті лише забруднила пальці.

Час минав. Я чула, як Локвуд шаркотить ногами, а Джордж тиняється поряд. Обидва, на щастя, мовчали, не заважаючи мені зосереджуватись.

Я вже зібралася дістати з рюкзака пакунок «Серветок для Агентів» («Ідеально витирають кіпоть, могильну землю та плями ектоплазми»), коли випадково зачепилася за стіну біля дверей. Мої пальці немовби пронизало блискавкою. Я відсахнулась, але тут-таки, зрозумівши, що це було, — знову приставила руку до холодного грубого тиньку.

І відразу — ніби хтось увімкнув радіо, — почула довкола голоси. Заплющила очі, обернулась лицем до середини кімнати — і вмить уявила все, що навіювали ці звуки.

Навколо хірургічного стола стояли кілька чоловіків. Я чула гомін їхньої розмови, сміх, пахощі міцного тютюну. Посередині стола щось лежало. Один голос — гучніший, наполегливіший, — перекривав інші. Гомін ущух, і натомість забряжчали келихи. Звуки пропали...

...І вибухнули знову. Цього разу то був різкий, невпинний свист, ніби хтось заклопотано щось пиляв. Я чула, як скрипить лезо. Знову запала мовчанка... і в кімнаті з’явилося щось нове. Я відчувала його присутність у несподіваному холоді, в нападі страху, від якого в мене цокотіли зуби. До цього додався ще й моторошний звук, який я вже чула раніше, — ніби дзижчання незліченних мух.

У темряві пролунав голос:

— Спробуй Вілберфорса. Він готовий. Він усе зробить.

Пиляння негайно вщухло. Дзижчання ж, навпаки, посилилось; моторошний холод навалився на мене, ніби хотів проковтнути, — так само, як три ночі тому, коли я стояла біля могили Бікерстафа. Я з болю розтулила вуста. І цієї ж миті мені прямісінько у вуха вдарив крик, — здавалося, що кричав цілий хор голосів:

— Поверніть нам наші кістки!

Я відірвала руку від стіни. Холодний серпанок негайно скотився з мене, і я знову відчула гнітюче тепло порожньої кімнати.

Джордж із Локвудом стояли біля стола й не зводили з мене очей.

Я дістала з торбини термос, ковтнула гарячого чаю й лише тоді заходилась розповідати, що я почула.

— Дзижчання мух, — насамкінець сказала я. — І несподіваний холод... так само, як тоді, на кладовищі. Мені здається, Бікерстаф виготовив своє дзеркало саме тут.

Локвуд затарабанив пальцями по столу:

— Так, але що це за дзеркало? Ось у чому питання. Дивишся туди — і що бачиш?

— Не знаю. Але цей бовдур дійсно змайстрував щось дуже страхітливе.

— А цей голос, який ти чула... Як ти гадаєш, то Бікерстаф?

— Можливо. Хоч, як на мене, він був більше схожий на...