Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

На тлі осяяного місяцем неба виросла чорна споруда, що стояла осторонь руїн. Будинок — великий, незграбний, споруджений із грубої темно-сірої цегли, — був оточений невисоким муром. Фігурний дах із численними димарями мав кілька крутосхилів, з яких подекуди пообпадала черепиця й стирчали, мов ребра, балки. Великі вікна, порожні й чорні, немовби пильно дивились на нас, як це зазвичай буває в покинутих домах. Стежка з гравію вела від воріт до захаращеного садка, де трава сягала нам аж до колін.

Ми стали на воротях, узявшись за руків’я рапір. Джордж дістав з кишені пакуночок м’ятних льодяників і роздав їх нам усім.

— Я так і думав, що видовище буде не з найгарніших, — зізнався Локвуд, смокчучи льодяник. — Проте зовнішній вигляд — це ще не все. Пам’ятаєте оту скотобійню в Дептфорді? Зовні — страх та й годі. А всередині — нічогісінько.

— Еге ж, для тебе — нічогісінько, — заперечила я, — бо ти нагорі балакав з господарем. А нас із Джорджем Безрукий загнав у підвал.

— Так, я пригадав... Я, напевно, мав на увазі щось інше. Будь-що це не означає, що тут неодмінно трапиться якась халепа. Навіть якщо тут когось жорстоко вбили... Передай-но мені ще один льодяник, Джордже!

Я уважно слухала його заспокійливі слова. Усе ж, «Локвуд і К°» — агенція, що давно вже має справу з покинутими будинками. Врешті-решт, саме нас залучив до цього розслідування Барнс, і саме ми хочемо втерти цим носа Кіпсові. І, врешті, саме нас Пенелопа Фіттес запросила на свою вечірку! Отож ми розправили плечі і рушили стежкою вперед.

— Тільки пам’ятайте, — бадьоро говорив Локвуд, щоб розігнати й нічну тишу, й наші похмурі думки, — у нас тут дві мети. По-перше, ми шукаємо документи, про які згадував череп. По-друге, ми шукаємо будь-які надприродні сліди, залишені Бікерстафом чи його друзями. Просто, чисто й швидко. Прийшли — зробили — пішли. І жодних проблем.

Ми підійшли до будинку. Я відразу помітила східці, порослі пліснявою, розхитані двері й віконниці, що абияк затуляли розбиті вікна. На стовпах ґанку було вирізьблено маленьких демонів — такий собі натяк, що добром це все не закінчиться.

Від густого куща під однією із стін віяло міцним солодким запахом. Повітря довкола було тепле й задушливе. Джордж піднявся східцями й зазирнув у маленьке скляне віконце біля дверей.

— Нічого не видно, — повідомив він. — Хто піде перший?

Я насупилась:

— Що, знову? Завжди я перша...

— Ні, не завжди, — заперечив Локвуд. — Могилу пані Баррет першим відкривав я. А залізну домовину Бікерстафа — Джордж.

— Так, але ж до того...

— Годі сперечатись, Люсі. Сьогодні твоя черга. Не хвилюйся, ми тебе прикриємо. До того ж, як я вже казав, там немає нічого небезпечного. Лише сліди чиїхось давніх спогадів.

— А хіба не з них виникають Гості, Локвуде? Давні спогади... Ну, гаразд. Тільки чому ми не прийшли сюди в зручнішу годину — наприклад, опівдні?

Відповідь, щоправда, я знала й сама. Лише поночі можна виявити приховані сліди потойбічної сили. Лише поночі пам’ять покинутого будинку може ожити.

Я штовхнула двері, сподіваючись, що їх замкнено. І не вгадала. Двері без жодного звуку відчинились, і зсередини повіяло гнилизною.

Я відчула, як поза моєю шкірою пробіг мороз — і волосся на голові заворушилось. Можливо, Локвуд має рацію, й тут немає жодного Гостя. Але ж це будинок, останній власник якого присвятив багато років моторошним окультним дослідженням — пробував, напевно, всілякими негідними способами викликати душі померлих, і врешті його спіткав таємничий і жалюгідний кінець... Погляньмо щиро: перед нами справді сліди давніх спогадів, які не вдасться вивести звідси звичайним провітрюванням.

Але ж я — агент... і таке інше. Ну, одне слово, ви знаєте.

Отож я без вагань — тобто майже без вагань — ступила за двері.

18

Добре, що в темному передпокої мені відразу не впала на голову якась гидота чи падло. В нашій професії це вже результат Я прислухалась, як робила це завжди, — й не почула ніяких потойбічних голосів чи криків. Довкола панувала тиша. Було лише чути, як позаду мене Локвуд із Джорджем ставлять на підлогу свої торбини.

Передпокій був порожній, з високою стелею й нестерпним смородом вогкості й цвілі. Я вимкнула ліхтарик, і мої очі швидко звикли до темряви. Місячні промені проникали сюди крізь діри в даху, освітлюючи сходи в дальньому кінці кімнати. Сходи були зігнуті, потемнілі від вологи й пошкоджені часом та дощами. Подекуди дерев’яні сходини геть вигнили й попровалювались. Поруччя обліпили білі грудки плісняви; з-за плінтуса стирчали кущики трави. Стеля теж укрилася цвіллю. Старі сухі листки, занесені сюди нескінченними осінніми вітрами, застилали підлогу й шурхотіли, мов папір, під нашими ногами.