Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Ми мовчки рушили вперед. По ногах черкала висока трава. Над землею досі парувала денна спека. Зійшов місяць — і пустище потонуло в сріблястому сяйві. Білі хмари громадились у небі, наче примарні замки.

— Що значить «звичайні прояви», Джордже? — спитала я. — Тіні?

— Так. Головним чином Тіні й Тумани. Ледве помітні прояви, що плавають у повітрі. До речі, не забувайте, що довкола лікарні безлюдно. Тут поблизу ніхто не хотів залишатись.

— Тобто нічого небезпечного немає?

— У руїнах самої лікарні — ні. А от будинок Бікерстафа — інша річ.

Ми піднялись на невеликий пагорб. Лондонські вогні вдалині мерехтіли неоновим морем. Довкола панувала тиша. Комендантський час уже розпочався, й місто поринуло в мовчанку.

— Зупинімось на хвилинку, — попросив Джордж. — Мені треба перепочити.

Він зняв рюкзак і скинув його на землю. Рюкзак був справді здоровенний, і до того ж якоїсь дивної викривленої форми.

— Що тут у тебе, Джордже? — спитала я.

— Нічого. Деяке додаткове знаряддя. Не хвилюйся. Фіззарядка мені тільки на користь.

Я насуплено поглянула на рюкзак:

— Від якого часу ти...

Аж тут я здогадалась. Зрозуміла, що він — цей рюкзак — мені нагадує. Тоді нахилилась і розстебнула його, присвічуючи ліхтариком. У його промені ми побачили пластикову кришку й увігнуті стінки знайомої посрібленої склянки...

— Череп?! — вигукнула я. — Ти притяг його сюди?!

Джорджа, здається, зачепили мої слова.

— «Притяг» — це ще легко сказано. Так, ектоплазма не має ваги, але ти навіть не знаєш, як тяжко її носити... О, моя бідолашна спина...

— І коли ж ти збирався сказати мені про це?

— Я взагалі не хотів говорити тобі. Ми ж не знаємо достеменно, де кабінет Бікерстафа. А череп знає. Отож на випадок, якщо ми не знайдемо кабінет, Локвуд вирішив...

— Що?! — я обернулась до нашого керівника, що тим часом зацікавлено оглядав кущик кропиви. — Локвуде! Ти знав про це?

Він кахикнув:

— Ну...

— Він лише запропонував, — поспіхом сказав Джордж. — Це була його ідея. І мені спало на думку, що він теж допомагатиме нести цю склянку. А натомість я тягну її всю дорогу, наче віслюк... О, моя бідолашна спина...

— Замовкни нарешті зі своєю бідолашною спиною! Ви здуріли, чи що? Ви хочете, щоб я говорила з небезпечним Третім Типом у зоні, де може бути безліч інших Гостей? Ви, напевно, обидва збожеволіли? Гадали, що я на таке погоджусь?

— Ні, — відповів Джордж. — Тому й не казали тобі.

— Забудьте про це! — з огидою вигукнула я. — Куди поділася твоя обачність, Локвуде? Я поки що при здоровому глузді — й негайно забираюся звідси!

— Не треба нервуватись, Люсі, — відповів Локвуд. — Це цілком безпечно. Склянка — в рюкзаку, а кришку міцно прилаштовано. Привид ніяк не зможе проявити себе чи заговорити з тобою. Він лише запасний варіант на випадок, якщо ми не знайдемо ті папери.

— Тих паперів, радше за все, взагалі не існує, — буркнула я. — Не забувайте, що нам про них розповів цей підступний привид у склянці! Хіба можна йому вірити?

— Я й не кажу, що можна. Але він запевнив нас, що працював з Бікерстафом. Повернення в цей дім може заохотити його до дальшої розмови.

Я не дивилась на Локвуда: він зараз усміхнувся б, а мені було не до усмішок.

— Як просто в тебе все виходить! Береш мене і тягнеш до цього будинку...

— Тут справді відбулись моторошні речі, — відповів Локвуд. — Та це не означає, що тут досі живуть привиди. Духа Бікерстафа тут немає — він на кладовищі. Дзеркала — так само. Що іще може зашкодити нам?

Він добре знав, що іще може нам зашкодити. Ми всі це знали. Та я не відповіла нічого, лише підхопила свій рюкзак і рушила за хлопцями.

Дорога звернула вбік від дерев. Лондонські вогні залишились далеко позаду. Серед трави нарешті з’явились темні руїни, здебільшого низькі й геть порослі мохом, лише подекуди вони сягали висоти другого поверху. То були залишки згорілої лікарні. Мої відчуття насторожились; повіяло огидним холодом і страхом. Серед каміння ліниво пурхали бліді нічні метелики. Я підозріливо поглянула на них, проте метелики виявились звичайнісінькими. Ми обережно подались уперед.

— Я бачу Смертні Вогні, — прошепотів Локвуд. — Ледве помітні, серед руїн.

Я на мить прислухалась — і почула тихе-тихе тріскотіння вогню, вигуки, чийсь далекий вереск... Несподівано звуки вщухли. Лише вітер ніжно шурхотів листям.

Пройшовши ще трохи далі, ми дісталися до найвищої з уцілілих стін. Я краєм ока помітила примарну сіру постать, що стояла на дверях і стежила за нами. Поза шкірою в мене пробіг холодок.

— Перший Тип, — мовив Локвуд. — Тінь або Причаєний. Нічого страшного... Так, а що там? — він показав на верхівку пагорба.

— Те, що нам треба, — відповів Локвуд. — Будинок Бікерстафа.