Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Здається вам нічого сказати?— зашепотів далі голос. — Гаразд. Хоч вірте мені, хоч не вірте, я бачив кістку й скло, хоч і не бачив, що господар користувався ними. Господар мені його не показував. «Це не для твоїх очей», — казав він. Я навіть плакав, бо то була дивовижна річ...

Я повторила його слова, як змогла, хоч це було непросто: голос тепер лунав тихо й замислено, тож я ледве могла його розчути.

— Все це чудово, — зауважив Локвуд, — але навіщо потрібні ці «кістка й скло»?

— Для знання — відповів голос. — Для просвітлення О, я стежив за ним... Я знав, що він ховає свої дорогоцінні нотатки в кабінеті під дошками підлоги. Ключ до його таємниць був у моїх руках. Я міг дізнатись про все... Але ж він був великою людиною. Він довіряв мені Хоч як мені хотілось, я не зазирав туди... Розумієш, Люсі?

Останню фразу я не стала повторювати. А решту слів переказала, не заглиблюючись у зайві подробиці.

— Він був великою людиною, — тихо провадив привид. — І його спадщина нині з вами, хоч ви надто сліпі щоб побачити це. Всі ви надто сліпі...

— Спитай ще раз, як його звуть! — наказав Локвуд, коли я все це повторила. — Без подробиць усе це не має значення!

Я спитала. Привид нічого не відповів. Тиск у моїй голові зненацька послабшав. Обличчя в склянці розчинялось у липких потоках плазми. Зелене світло поволі згасало.

— Він іде від нас! — вигукнула я.

— Як його звуть?!— повторив Локвуд.

— Ні! — втрутився Джордж. — Спитай його краще про Інший Світ! Мерщій, Люсі!..

— Надто сліпі...

Шепіт ущух. Плазма за склом заспокоїлась. Привид зник.

На дні склянки спокійно лежав старий бурий череп.

Джордж тихо вилаявся, зняв окуляри й потер очі. Локвуд ляснув у долоні і рвучко обернувся до мене, ніби я чимось образила його. Я відчула, що мені болить спина — напевно, від серйозного напруження. Ми втрьох не зводили очей зі склянки.

— Отже, за сьогодні в нас один убитий, один поліційний допит і одна розмова з привидом, — підсумував Джордж. — Клопіткий, я сказав би, деньок!

Локвуд кивнув:

— А дехто зараз просто сидить і дивиться телевізор.

* * *

Наша розмова з черепом цілу ніч не давала нам спати. Нам навіть не хотілось розходитись по своїх кімнатах. Хоч як ми були засмучені тим, що привид не відкрився нам, нас усе ж таки надто вразив сам факт такої розмови. Якщо вірити Джорджеві, це було перше спілкування з Третім Типом після смерті Маріси Фіттес. Були повідомлення й про інші такі бесіди, та їхні учасники невдовзі чи помирали, чи божеволіли, чи те й друге разом. Принаймні досі не траплялося жодного переконливого свідчення про таку розмову. Я тут була єдиною — мій Талант міг стати нам у великій пригоді, якщо скористатись ним як слід. Локвуд був не менш схвильований, і навіть сам приготував нам бутерброди з шинкою (подія так само рідкісна, як і спілкування з Третім Типом). Наминаючи їх, ми розмовляли про те, що нам робити далі: чи то відразу розголосити цю подію публіці — до цього схилявся Джордж, — чи спробувати розговорити череп іще раз, тепер уже при незалежних свідках: на цьому наполягав Локвуд, певний, що навряд чи хто з наших конкурентів повірить цій історії.

Я майже не брала участі в цій суперечці. Я, звичайно, раділа й своєму успіхові, й похвалам друзів, та водночас почувалася змореною. Розмова з черепом висотала з мене всі сили, й зараз мені хотілося тільки спати. Отож я не втручалась у міркування хлопців, а коли Локвуд почав говорити про те, чи зможемо ми одержати ще якісь серйозні відомості від привида, я не приєдналась і до цієї бесіди. Локвуд із Джорджем читали й перечитували записане — й що більше разів перечитували, то завзятішою ставала їхня суперечка.

Череп згадав про те, про що ніхто, крім нас, більше не знав. Про папери Бікерстафа, сховані під дошками підлоги його кабінету. Секретні папери!

Папери, які могли містити ключ до загадки дзеркала.

Папери, які могли досі лежати там, у покинутому будинку на Гемпстедському пустищі.

Це вже було цікаво.