Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Облишмо жарти. Я хочу поговорити з вами серйозно. Не хвилюйтесь, я не збираюсь у вас випитувати жодної з тих маленьких таємниць, які Локвуд так старанно приховує від нас... Це все ж таки змагання, врешті-решт. Хоча, — він нахилився трохи ближче, обдавши мене міцним ароматом квіткових парфумів,— чи не думаєте ви, що з боку Локвуда було трохи нечесно збивати з ніг бідолаху Неда Шоу? Адже в нас не спортивне змагання...

— Шоу почав перший, — заперечила я. — Ідо того ж Локвуд не збивав його з ніг. Він...

Кіпс зневажливо махнув рукою:

— Нема різниці. Панно Карлайл, з вашої команди ви — найрозумніша. І Талант у вас теж надзвичайний, — якщо те, що я чув про вас, правда. Навіщо вам нидіти з цими невдахами? Подумайте про кар’єру. Я знаю, що ви колись приходили до «Фіттес» на співбесіду, і вас не прийняли. На мою думку, — він знов усміхнувся, — вони зробили прикру помилку. У мене є впливові друзі в агенції. Я міг би влаштувати вас до нашої компанії. Тільки подумайте: замість того, щоб животіти тут, ви працюватимете в агенції «Фіттес», де у вашому розпорядженні буде все!

— Дякую, — відповіла я, ледве стримуючись. Я вже не пам’ятала, коли востаннє так гнівалась. — Я цілком задоволена своєю роботою.

— І все-таки подумайте, — наполягав Кіпс. — Моя пропозиція залишається в силі.

— До речі, в нас теж є впливові друзі у вашій агенції, — додала я, перш ніж зачинити за ним двері. — Пенелопа Фіттес запросила нас на свою щорічну вечірку. Можливо, побачимось там, якщо вас теж запросили. На добраніч!

Зачинивши за ним нарешті двері, я постояла в передпокої, відсапуючи й намагаючись заспокоїтись. А тоді подалася до кухні, слухаючи, як під ногами тріщить розсипана сіль. Локвуд із Джорджем сиділи за столом із залишками нашої вечері. Мені здавалося, що це було так давно...

— З тобою все гаразд, Люсі? — запитав Джордж.

— Так... Я просто згадала про ту вечірку у «Фіттес», куди нас запросили. Ми й досі збираємось іти туди?

Локвуд кивнув:

— Авжеж. Особливо якщо впораємось із цією справою. Барнс надто вже хоче розшукати це дзеркало. Їй-право, він знає, як працює ця штучка. Або принаймні знає про неї щось важливе.

— Ну, ми теж дещо знаємо, — зауважив Джордж. — Що там казав Карвер? «Ти бачиш... бачиш стільки страхіть...» Це, мабуть, про те, що він побачив у дзеркалі, — повірте мені!

Локвуд узяв зі стола висохлий бутерброд, оглянув його й поклав назад на тарілку:

— Якщо це саме дзеркало... Карвер називав його «кістка й скло». Може, його зроблено з кісток, які Бікерстаф викопував на кладовищах? Тоді в ньому може бути Гість — звідти й надприродна сила. Може, ті, хто дивиться в дзеркало, бачать там саме привида?

— Або привидів, — уточнила я. — «Сім, а не один».

— Ну, я дещо бачив там, — тихо промовив Джордж. — Дещо страшне, але хотів побачити більше... — Він утупивсь у вікно.

— Будь-що, — відповіла я, — якби ти подивився в нього довше, то напевно помер би зі страху. Як отой Недлс, торговець артефактами. Я певна, що Бікерстаф теж дивився туди. І, можливо, побачив щось таке, що від того збожеволів і застрелився.

Локвуд стенув плечима:

— Можливо...

— НІ Все сталося зовсім не так.

Локвуд підхопився:

— Треба розсипати в передпокої залізо. Скоро вже світатиме... — він поглянув на мене. Я аж здригнулась. Серце в мене тьохнуло, шкіра аж захолола.

— Що з тобою, Люсі?

— Я, здається, щось чула. Голос...

— Це не Карвер. Там повно солі.

Я подивилась у бік передпокою:

— Не знаю. Може...

— Тепер у нас є власний привид? — обізвався Джордж. — Чудово! Веселенька нічка!

— Зараз ми це виправимо, — Локвуд дістав з полиці біля дверей пачку залізних стружок і надірвав її. Джордж зробив те саме. А я досі стояла, заціпенівши з недовіри. В моїх вухах досі лунав таємничий шепіт.

— Бікерстаф? Ні. Все було зовсім не так.

Я облизала пересохлі губи:

— Звідки ти це знаєш?

Мов лунатик, я проштовхалась між Джорджем та Локвудом, обігнула кухонний стіл і підійшла до духовки. Простягла руку до її дверцят...

Локвуд щось гучно спитав у мене. Я не відповіла — й відчинила духовку. Кухня сповнилася зеленим сяйвом. У пітьмі виблискувала склянка; з її глибини шкірилося розпливчасте, злобне обличчя. Воно нерухомо спостерігало за мною щілинками очей.

— Чому ти так кажеш? Звідки ти це знаєш? — повторила я.

Примарний сміх віддавсь у моїй голові:

— Дуже просто. Я був там.

16

Дозвольте мені описати це видовище кількома словами: я стою біля духовки, вирячившись на склянку. Привид нахабно посміхається мені. Джордж із Локвудом вибалушили очі й роззявили роти. Обличчя в склянці було так само огидне, як завжди, проте набагато виразніше. Саме цього я сподівалась усі ці довгі, нестерпні місяці, — миті, коли мої слова нарешті підтвердяться.

— Він говорить! — прошепотіла я. — Я чую його! Щойно чула!

— Щойно? — перепитав хтось із хлопців: чи то був Джордж, чи Локвуд, сказати я не могла. Обидва підійшли до мене.

— Так! Він каже, що знає про Бікерстафа. Каже, що він там був! І знає, як той помер!