Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

На стінах не було жодних написів, які часто трапляються в покинутих будинках: ще один доказ сумнівної репутації цього місця. Не було ні меблів, ні взагалі жодних речей. Під стелею, вздовж стін, простяглись панелі з червоного дерева. Подерті шпалери затріпотіли від теплого вітерця, який ми принесли з собою знадвору. Світильників також ніде не було, лише діри в стінах показували їхні колишні місця.

Десь тут, серед гнилизни, доктор Бікерстаф працював з людськими рештками, вкраденими з сусідніх кладовищ.

Десь тут він помер. А щури...

Ні. Зараз не час пригадувати всі ці подробиці. Я відчула, як б’ється моє серце. Тривога й страх — найголовніші два почуття, якими живляться Гості. Я хитнула головою й спробувала зосередитись на роботі.

— Локвуде... — покликала я. Він хутко обернувся до мене.

— Смертних Вогнів немає. А що в тебе, Люсі?

— Усе спокійно.

Він кивнув:

— Чудово. А в тебе, Джордже?

— Температура — шістнадцять градусів. Нормальна. Усе гаразд.

— Добре, — Локвуд пройшов трохи далі: під його ногами зашелестіло листя. — Працюємо швидко й спокійно. Оглядаємо кабінет Бікерстафа й шукаємо його лабораторію чи майстерню, де він проводив свої експерименти. В газеті йшлося про потаємний льох у вітальні — отже, це десь на першому поверсі. Де кабінет, ми поки що не знаємо. Якщо вдасться натрапити на залишки потойбічної енергії, це вже робота Люсі, тільки вона зможе розібратися в них. На контакт із черепом без її згоди ми не виходимо.

— Правильно, — погодилась я.

— Найцікавіше — нагорі, — зауважив Джордж напрочуд рівним голосом. Схоже було, що це місце чимось вразило його. — У кімнаті, де були щури.

— Якщо вони тут справді були, — відповів Локвуд. — Будь-що спробуємо дістатись і туди.

З передпокою ми зайшли до найближчої кімнати. Кімната теж була порожня — тільки голі дошки й залишки тиньку, осяяні місячним світлом. Стеля була ціла, в кімнаті тхнуло вологою. Я провела рукою вздовж стін, шукаючи потойбічних проявів, і не знайшла нічого. Простір був чистий і спокійний.

Ми спробували пошукати в наступній кімнаті — те саме. Жодних температурних змін, жодного смороду чи відчуття страху. Ми зазирнули до третьої, протилежної кімнати. Її особливе розташування й візерунчаста ліплена стеля наводили на думку, що це була розкішна приймальня, де Бікерстаф частував гостей чаєм. На стінах, однак, не було ні шпалерів, ні обшивки — самі дошки й тиньк у місячному світлі. Мені спало на думку неприємне порівняння: що сам Бікерстаф, що його будинок — від обох залишились гнилі кістяки.

Коли ми повернулись до передпокою, я відчула слабеньку вібрацію. Щось у ній було знайоме...

— Локвуде, Джордже! — прошепотіла я. — Ви відчуваєте?

Хлопці прислухались. Локвуд хитнув головою. Джордж стенув плечима.

— Ні, — похмуро відповів Джордж. — Мої відчуття не такі гострі, як... — і зненацька перелякано вигукнув: — Що це?!

Я теж це побачила. Темна смужка — довга, низька, швидка — вислизнула з найдальшого кутка кімнати, промчала під стіною і майнула в бік вікна, уникаючи місячного світла. А потім пробігла повз нас уздовж плінтуса.

Брязнуло залізо. Локвуд однією рукою наставив рапіру, а другою клацнув ліхтариком і спрямував його промінець на маленьке, темно-буре тільце.

— Миша, — прошепотіла я. — А я думала...

— Я теж! — уголос підхопив Джордж. — Думав, що це щось більше. Можливо, щур.

Локвуд вимкнув ліхтарик. Миша вмить утекла. Ми радше відчули, ніж побачили, як вона мчить геть.

— Облишмо вже цих щурів, — сухо промовив він. — З усіма все гаразд? Ходімо нагору!

— Зачекайте, — я похмуро втупилась у місце, звідки вибігла миша. — Коли ти світив ліхтариком, мені здалося...

Я взяла свій ліхтарик і спрямувала його на стіну. В тиньку, осяяному променем світла, чітко пролягала тоненька лінія — обриси дверей. Підійшовши ближче, ми побачили завіси, припасовані до стіни, й маленьку замкову щілину.

— Чудово, Люсі, — прошепотів Локвуд. — Раніше, коли тут були шпалери чи стояла шафа з книжками, ці двері було непросто знайти.

— Гадаєш, це прохід до майстерні Бікерстафа?

— Радше за все. Спробуймо пройти туди. Дерево за стільки літ геть прогнило, а завіси ледве тримаються. Думаю, проберемось.

Тільки-но Локвуд штовхнув двері, як вони прочинились, а верхня частина звалилася з завіси. Перед нами відкрився вузький прохід у глибину будинку. Жодне світло не проникало туди. Локвуд увімкнув ліхтарик і посвітив. Прохід був порожній і закінчувався ще одними дверима. Від запаху вологи й цвілі аж нудило.