Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Запала тиша. Всі мене послухались, хоч як їм було соромно й ніяково.

— Дякую, Люсі, — зітхнув Локвуд. — Твоя правда.

Інші кивнули.

— Щодо гніву — згоден, — пробурмотів Джордж. — А кепкування? Хіба воно теж приваблює Гостей?

— Цить!

Ми зачекали. В повітрі згущувалась напруга.

— Чи зможемо ми зупинити його? — запитав нарешті Квіл Кіпс. — Чи вчасно ми прийшли сюди?

Поки він говорив це, ліхтар у руці Кейт Ґодвін мерехтів, згасав і спалахував знову. Джордж узяв з пояса термометр і подивився на нього:

— Температура падає. Зараз десять градусів. А коли ми тільки-но прийшли сюди, було чотирнадцять.

— І повітря густішає, — пробурмотів Бобі Вернон. — Чути сморід.

Я кивнула:

— А я чую шурхіт.

Кет Ґодвін теж почула його. Її обличчя посіріло:

— Шурхотить, ніби... ніби...

Ніби безліч маленьких хвостатих, кігтястих тваринок пробиралися будинком до нас. За стінами, під дверима, у водостічних рурах, під дошками підлоги — всюди в цій моторошній, задушливій кімнаті лунав тихий шурхіт. Правду кажучи, ми всі зрозуміли, що це таке, але ні я, ні Кет Ґодвін не вимовили цього фатального слова.

— Готуйте ланцюги, — наказав Локвуд. — Годі вже порожніх думок.

— До роботи! — підхопив Кіпс.

Слід віддати їм належне: за всієї своєї подібності до зграї голодних шакалів, агенти «Фіттес» були чудово натреновані. Вони швидше за нас розпакували свої торбини й за двадцять хвилин виклали коло з ланцюгів. Нед Шоу досі скоса позирав на нас, проте інші зберігали діловитий спокій. Головне зараз — вижити. Ми всі — в небезпеці.

— Затишно вийшло, — обізвався Джордж. — До речі, Кіпсе, в тебе чудовий одеколон.

— Дякую.

— Замовкніть! — прошепотіла я. — Слухаймо!

Отже, ми стояли й мовчали — семеро агентів, замкнених у колі. Ліхтар і далі шалено мерехтів. Я нічого не бачила, але виразно чула, як настирливий шурхіт підбирається дедалі ближче... Звук лунав звідусіль, ніби нас із темряви, з усіх боків хтось переслідував. Кет Ґодвін засапано дихала, їй добре було чути цей шурхіт, та чи чули його інші — я сказати не могла. Здавалося, що невидимі шалені істоти біжать по стінах. Кігті шкрябали по тиньку над нашими головами й ніби забирались кудись усередину будинку... Аж тут, досягши стелі, моторошний звук почав ущухати.

— Вони пішли, — сказала Кет Ґодвін. — Пропали... Як гадаєш, Люсі?

— Так, повітря ніби очистилось... Зачекай! Виходить, ти знаєш моє ім’я?

— Температура знову підвищується,— обізвався Джордж. — Уже дванадцять градусів...

Напруга зникла. Всі несподівано відчули, як близько на нас чатувала небезпека. Ми швидко вийшли з кола й прибрали ланцюги.

Дві наші команди стояли й дивились одна на одну.

— Послухай-но, Квіле, — мовив Локвуд. — У мене є пропозиція. Сваритись тут не годиться. На це в нас буде інше місце й час. Нам не дуже приємно працювати разом, тож розділімось. Шукаймо, де кому до вподоби, тільки не заважаймо одні одним. Так буде чесно?

Кіпс неквапом обтрушував манжети — так, ніби злякався, що міг підхопити від нас бліх.

— Гаразд. Тільки, будь ласка, без несподіваних появ. А то ще випадково без голів залишитесь.

Без зайвих слів ми покинули майстерню й подалися назад у прохід. Коли ми повернулися до передпокою, Локвуд зупинився.

— Кіпс недовго сидітиме там, — прошепотів він. — Спочатку вони оглянуть майстерню, зміряють температуру, а потім — і дуже скоро — вирушать навздогін за нами. Якщо тут є якісь папери, їх треба відшукати негайно. Люсі! Я розумію, що тобі цього не хочеться, але зараз саме час порадитись із нашим приятелем-черепом!

Я без великої охоти розстебнула Джорджів рюкзак.

— Не дуже це мені подобається, та коли в нас обмаль часу... — я дістала з рюкзака склянку й крутнула кришку. — Духу! Ти впізнаєш це місце? — спитала я, нахиляючись нижче. — Де був кабінет твого господаря? Можеш сказати нам?

Скло залишалось холодним і темним.

— Підсунься ще ближче, — запропонував Локвуд.

— Ще ближче? Я й так уже мало Джорджеві шию не лоскочу!.. Духу, ти чуєш мене? Чуєш? Дурниці це все, та й годі! Тільки час марнуємо...

— Нагорі.

Я відсахнулась, побачивши в склянці зелений спалах. Проте й голос, і сяйво тут-таки вщухли.

— Каже, що це нагорі, — поволі відповіла я. — Він чітко промовив: «Нагорі». Та чи справді...

Проте Локвуд був уже на півдорозі до дверей.

— Чого ви чекаєте? — вигукнув він. — Мерщій! Час минає!

Прогнилі сходи не давали нам піднятись нагору так швидко, як нам хотілось. Вони ледве-ледве витримували нашу вагу. До того ж, нам доводилось переступати через купи каміння й тиньку. Крізь діри в стелі сяяли зірки. А ще дорогою нам доводилось раз у раз змірювати температуру, прислуховуватись і приглядатись, чекаючи не тільки на Гостей, але й на наших суперників. Температура нагорі трохи впала, чулося тихе тріскотіння й свист. Окрім того, Локвуд помітив незначні сліди ектоплазми. А вгорі на нас чекала ще одна несподіванка.

— Погляньте на плінтус! — зауважила я. — Що це за темні плями вздовж нього?

Джордж нахилився й посвітив туди ліхтариком.

— Сліди якогось жиру, — сказав він. — Схоже, ніби вони залишились по тисячах...