Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Атож. Альберт каже розумні речі. Особливо про ДЕПРІК. Коли їм щось дістається — то все, ти вже більше не побачиш цієї речі. А це дзеркало — напевно щось особливе! Сама думка про вікно до потойбічного світу — надзвичайна! Адже відомо, що Джерела пов’язані з привидами і забезпечують їм прохід до світу людей. А це дзеркало зроблене з багатьох Джерел, тож цілком імовірно, що цей прохід достатньо великий, щоб туди можна було зазирнути... — він скоса поглянув на нас. — Зрозумійте: якщо ми сьогодні роздобудемо дзеркало, то непогано було б спочатку випробувати його самим, а тоді вже віддати ДЕПРІК. Я принесу його сюди, й ми...

— Не будь бовдуром, Джордже! — вигукнув Локвуд так, що ми аж підскочили. — «Непогано»? Ти що, забув, що це дзеркало вбиває людей?!

— Мене ж воно не вбило, — заперечив Джордж. — Так-так, я знаю, що дивився туди лише секунду. Та можливо, що ми знайдемо безпечний спосіб...

— Це Джоплін наговорив тобі такого? Бридня! Він йолоп, а ти — не кращий, якщо тобі спало на думку воловодитись із такими штуками! Ні. Тільки-но ми дістанемо дзеркало, як одразу віддамо його Барнсові. І все! Зрозумів?

Джордж вирячив очі:

— Зрозумів...

— Тепер ще одне. Що ти розповів йому про нинішній вечір?

— Нічого, — Джорджеве обличчя залишалось так само невиразним, тільки на щоках виступили дві червоні плями. — Я нічого не казав йому.

Локвуд суворо поглянув на нього:

— Сподіваюся, що це правда... Гаразд, забудьмо. Нам треба ще як слід підготуватись.

І справді, готуватися треба було доволі серйозно. Кілька наступних годин ми збирали все необхідне до двох окремих і майже одночасних заходів. Наші торбини, напаковані величезною кількістю каністр із магнієм, були готові до роботи — так само, як і наше буденне вбрання і взуття. Локвуд із Джорджем, обминувши пильний погляд Кет Ґодвін, що стояла на Портленд-Роу, вирушили на кілька годин у власних справах. Я тим часом начистила наші найкращі рапіри і заходилася приміряти сукні й черевики перед дзеркалом у вітальні. Жодне з цих убрань мені так і не сподобалось, та врешті я зупинилась на темно-синій сукні до колін, із широким вирізом. Мої руки в ній скидались на ковбаси, ноги — на тумби, ще й на животі вона бралася брижами. Проте в цілому вийшло непогано. До того ж на сукні був ремінець, за який я могла застромити рапіру.

Сукня викликала сумнів не тільки в мене. Хтось із хлопців скинув зі склянки носовичок, і в ній негайно з’явилось обличчя, що страшенно кривилося з огиди, коли я проходила поряд.

Хлопці повернулись пізно, аж надвечір, і ми швиденько пообідали. Зовні мої друзі теж змінилися. Джордж, на мій превеликий подив, викопав десь у нетрях своєї спальні смокінга, що так обвис на руках і спині, ніби колись належав орангутангові. Проте в цілому вигляд у нього був більш-менш пристойний. Локвуд вийшов із своєї кімнати в найвишуканішому з своїх костюмів і чорній краватці. Волосся в нього було зачесане назад, блискуча рапіра звисала з пояса на срібному ланцюжку.

— Ти справжня красуня, Люсі, — сказав він. — Тобі теж дуже личить цей смокінг, Джордже. До речі, Люсі, в мене тут є дещо для тебе... Пасуватиме до твоєї чудової сукні.

Він узяв мене за руку і поклав на долоню срібне кольє з невеличким діамантовим кулоном. Воно й справді надзвичайно пасувало до мого вбрання.

— Що це? — здивувалася я. — Де ти його взяв?

— Воно моє. Коли носиш його, тримай рота на замку — так буде елегантніше. О, я вже чую сигнал таксі! Вирушаймо.

* * *

Штаб-квартира славетної агенції «Фіттес» містилась на Стренді, біля Трафальґарської площі. Ми прибули туди відразу по восьмій годині вечора. З нагоди урочистої вечірки частину вулиці було перекрито. Біля вокзалу Черинґ-Крос юрмились люди, спостерігаючи за прибуттям гостей.

Обабіч мармурових дверей у чашах горів вогонь. Уздовж стін, на освітлених щитах заввишки в два поверхи, були зображені єдинороги з ліхтарями на передніх копитах. Під ними було просто й гордовито виписано срібними літерами: «50 РОКІВ».

Фіолетовий килим з висушених стеблин лаванди вкривав доріжку, що вела до входу. Її відгородили від натовпів репортерів з фотоапаратами й телекамерами, за якими тяглися переплутані кабелі, й від жадібних до автографів шанувальників. На Стренді вишикувалась черга з лімузинів, готових висадити своїх пасажирів.

Наше таксі зупинилось, буркнувши й випустивши хмаринку диму. Локвуд тихенько вилаявся:

— Хай йому дідько! Я ж знав, що краще буде їхати на метро. Та зараз уже нічого не вдієш. Ти як слід заправив сорочку. Джордже?

— Не хвилюйся. Я навіть вичистив зуби.

— Отакої! Оце так подвиг! Гаразд, ходімо. І поводьмось якнайчемніше!

Ми вийшли з таксі й поринули у вир фотоспалахів і клацання об’єктивів (що тут-таки обірвалися, бо ніхто не знав, хто ми такі). З-за огорожі до нас потяглися руки з записниками для автографів. Під ногами м’яко хрустіла запашна лаванда. Ми пройшли повз чаші з вогнем, від яких обдало теплом мою шкіру. На прохолодному мармуровому ґанку швейцар у сірій лівреї взяв у нас запрошення і мовчки пропустив уперед.