Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Сріблястий стовп і далі піднімався з колодязя, тож у його світлі ми знову взялися до роботи. Ми перенесли вибух майже без ушкоджень — хіба що трохи зачепило Джорджа й Локвуда, та й голови в нас досі паморочились. Із зброї в нас залишились тільки рапіри — залізо й сіль закінчились. Щоправда, в Джорджа зберігся його залізний ланцюг; ми з Локвудом покидали свої ланцюги в колодязь.

Насамперед ми дістали залишки своїх бутербродів та енергетичних напоїв. Ми з Джорджем їли, вмостившись на брилі, вибитій із стіни, й тулячись одне до одного, щоб зігрітися. Локвуд стояв окремо, спокійно вглядаючись у дим.

— Нам слід було з самого початку знешкодити цей колодязь, — мовив Джордж. — Так нам доведеться й зробити, якщо цей крик не скаламутить дощенту наші мізки. Джерело — справді там. Унизу — кістки ченців. Це місце їхньої смерті.

Я мовчки кивнула. Авжеж, вони загинули саме там — коли їх скрутили разом і спустили зі сходів. Вони чудово знали, що на них чекає. Жах їхнього передсмертного шляху вселився в це каміння...

— Тепер я розумію, що тут діється, — провадив Джордж. — Духи ченців такі давні, а їхня загибель — така страшна, що їхня аура поширилась на увесь замок і започаткувала появу нових Гостей. Саме через те, що сталося в цій кімнаті, пізніші мешканці Кумб-Кері-Голлу божеволіли й коїли огидні речі.

— Еге ж, усі ці герцоги-вбивці та леді-самогубці, яких так любить Старкінс, — підхопила я, ковтаючи останній шматочок бутерброда. — Гадаєш, тепер ми з усім цим покінчимо?

— Сподіваюся. — Джордж поглянув на струмінь диму. — Цей вибух розкидав у колодязі цілу купу заліза, срібла та магнію. Можливо, нам пощастило й це все перемішалося з кістками. Тоді ми тихенько проберемося всередину — і знешкодимо колодязь. Сходи стануть безпечними. Й Червона Кімната, гадаю, — так само.

— Ти думаєш, що тамтешня кров теж пов’язана з ченцями? — запитала я.

— Я думаю, що тамтешня кров була їхнім проявом. Це ж Перевертні: вони в кожному місці прибирають нову подобу. Струмені крові в Червоній Кімнаті, крик і тіні на сходах... Тут вони набули більш-менш тілесної форми, але знехотя і з крайньої потреби — навряд чи ця подоба в них улюблена. Я кажу «в них», хоч насправді вони діють як одне ціле. Звідси й їхня надпотужна сила. Я про таке ще не чув — крім хіба того відомого випадку в Шербурнському замку...

— Можливо... А ти як думаєш, Локвуде? — поцікавилась я. — Ти такий спокійний...

Локвуд відповів не одразу — він пильно дивився на дим. Його стрункий силует темнів на сріблясто-сизому тлі, подерте пальто скидалось на пір’я птаха, що потрапив у бурю.

— Як я думаю? — нарешті перепитав він. — Думаю, що ми вже двічі за цю ніч мало не загинули.

Він обернувся до нас. Його обличчя було закривавлене, волосся скуйовдилось. Попіл, що сипався з його тіла, збився в невеличку хмарку.

— А ще я думаю, — провадив він, — що нам неабияк пощастило вижити. Думаю, що я приймав рішення надто мляво й недооцінив ворога. Це неприпустимі помилки — мені дуже шкода. Але тепер, — його голос знову став суворим, а зуби стиснулись, — ми з цим покінчимо.

Ми з Джорджем вирячились на нього.

— Гаразд, — сказала я. — То, може, тепер ти скажеш нам...

— Важіль! — вигукнув Локвуд так раптово, що ми аж підскочили. Подерте пальто затріпотіло за його спиною. — Палицю, ломик — що завгодно! Мерщій! Нема часу на дурниці!

— У мене є ломик, — сказала я, обмацуючи пояс. — Але...

— Добре! Давай його сюди!

Він узяв у мене ломик, підбіг до пошкодженої стіни — й застромив його між двома каменями.

— Чого ви сидите? — бурчав він. — Пікнік собі влаштували? Нам треба звідси вибиратись!

— Локвуде! — Джордж підхопився. — Зачекай! Ми глибоко під землею. Звідки ти знаєш, що тут є вихід?

— Поглянь на дим! — Локвуд ломиком показав на струмінь диму, що зникав у стіні. — Якщо дим проник туди, то ми проникнемо й поготів!

То була правда. Ні я, ні Джордж не помітили, що дим у комірчині майже розвіявся; останні сірі струмені зникали в щілинах між каменями пошкодженої стіни.

— Різниця тиску! — вигукнув Локвуд. — Ці струмені диму проникають до якогось просторішого приміщення. Тут мусить бути підвал! Підвал — за цією стіною! Вибух уже виконав свою справу. Залишилося тільки пробити більший отвір. Уперед!

Його завзяття ніби розбудило нас. Забувши про втому, ми з Джорджем узялися за ніж та ломик і заходилися розсовувати камені. Локвуд працював збоку, часом виламуючи камені просто руками. Його очі палали, а губи стяглись у вузьку бліду лінію.

— Цієї ночі ми зіткнулися з двома проблемами, — бурмотів він крізь зуби. — Вони нібито пов’язані між собою, та насправді — цілковито різні. По-перше: полювання в Кумб-Кері-Голлі закінчено. Ченців вигнано, а решта привидів теж скоро забереться геть. Небезпека в замку добігає свого кінця. А друга проблема... — він поклав убік ломика й допоміг Джорджеві виламати зі стіни важку брилу, — друга проблема пов’язана з нашим приятелем, паном Джоном Вільямом Ферфексом. І до її вирішення ще далеко.