Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Тупіт лунав і знизу, й згори. З кожним нашим кроком страх ставав дужчим і відчутнішим. Ось долинуло вже кілька благань про допомогу — дедалі гучніші, відчайдушніші, різкіші... Нарешті вони поглинули всі інші звуки — тупіт, брязкіт — і злилися в один-єдиний істеричний вереск, що виходив, здавалося, звідкілясь із глибин землі...

Я відпустила камінь.

Голоси вщухли. Я ковтнула димне повітря й стривожено торкнулася стіни. Дякувати Богові, все гаразд! Щоправда, на мить мені здалося, ніби моя тінь стала довша, тонша й виразніша... Ні, це мені примарилось. І звуки справді зникли.

Я натягла рукавичку на занімілі пальці. Тиша...

Аж ні. Я досі чула далекий-далекий відгомін крику.

— Агов, хлопці... — мовила я.

Локвуд зупинився попереду мене.

— Ну, звичайної — вигукнув він. — Що я був за бовдур!

Ми з Джорджем вирячились на нього:

— Що?! Про що це ти?

— Увесь цей час вона була поряд!

— Хто?!

— Відповідь! Відповідь на всі наші питання! Який же я бовдур!

Насупившись, я притулила свою долоню в рукавичці до вуха. Я слухала — слухала якнайуважніше...

— Локвуде, зачекай! — нарешті сказала я. — Ти не чуєш...

— Годі вже з мене! — відрубав Джордж. — Локвуде, ти вже кілька днів якось химерно поводишся. Поясни нам, що коїться! Це все через Ферфекса і його замовлення] Ти затяг нас у цю небезпеку — ти повинен усе пояснити нам!

Локвуд кивнув:

— Гаразд, поясню. Тільки спочатку нам треба знайти Джерело. А потім...

— Ні! — наполягав Джордж. — Так не вийде. Поясни все зараз!

Крик тим часом знову гучнішав. Свічки замерехтіли. Тіні застрибали на стінах.

— Локвуде! — благала я. — Прислухайся!

— У нас тривожна ситуація, Джордже, — говорив тим часом Локвуд. — Нема часу на пояснення.

— А ти говори швидше й коротше!..

— Замовкніть обидва!!! — не витримала я.

Хлопці поглянули на мене. Мої пальці вп’ялися в скроні, зуби цокотіли. Моторошний звук уже лунав на всю потужність.

— Невже ви не чуєте?— прошепотіла я.— Не чуєте цей крик?

Локвуд зморщив чоло:

— Крик? Ні. Здається, ні...

— Повірте мені! Це сходи! Нам треба звідси тікати!

Ми на хвилину завагались, та Локвуд був надто хороший керівник, щоб не зважати на таке застереження. Він ухопив мене за руку:

— Гаразд. Вирушаймо в підвал. Можливо, крик там ущухне. Ти, Люсі, напевно, єдина, хто може...

Він не договорив. Його пальці стиснули мою долоню. Я відчула, як він хитнувся. Звук набрав нової сили — ніби зламав якусь перепону, що робила його нечутним для будь-чиїх вух, крім моїх.

Я озирнулася: Джордж теж закляк, вирячивши очі. Він щось говорив, та я його не чула. Крик лунав надто гучно.

— Вниз! — вигукнув Локвуд: принаймні, це я прочитала за його вустами. — Вниз! — Досі стискаючи мою руку, він потяг мене за собою. За мною тупотів Джордж, затискаючи долонями вуха. Ми опинились у вирі світла й темряви: полум’я свічок шалено підстрибувало, по стінах скакали наші перелякані тіні.

Довкола нас лунав крик — просто зсередини кам’яних сходів. Він боляче відлунював у вухах, але тривога, що долинала разом з ним, робила його справді нестерпним. Голова аж розколювалась, в очах усе мерехтіло. Це був голос смертельного страху, нескінченний, усюдисущий. Він обертався довкола нас, застромляв пазурі в нашу свідомість.

Униз, униз... Поворот за поворотом... Тіні на стінах були ніби не наші— темні, з гострими головами й тонкими руками, що сягали стелі. Униз... униз... Ми падали, підскакували, продиралися крізь завіси павутиння. Поворот за поворотом... Тіні більшали, не відставали від нас ні на крок. Їхні примарні пальці тяглися до нас. Ці сходи, здавалося, ніколи не закінчаться, а крик розпеченим залізом пробивав наші голови — й мені хотілося тільки одного: щоб цей моторошний звук ущух...

Аж нарешті ми втрьох опинились у ще одній квадратній комірчині.

Не втримавшись на ногах, ми попадали на підлогу. Свічки вилетіли з пальців — і покотились по каменях. Наші голови йшли обертом, нас нудило, ми не могли підвестись — через цей нескінченний крик, що так і не припинився. Тіні збігли зі сходів і перекинулись на стіни комірчини: їхні силуети закружляли в якомусь пекельному танці. З їхніх зап’ястків звисали примарні мотузки.

— Ченці! — прошепотіла я. — Це ченці! Ті, що загинули тут!

Семеро ченців, як розповідала легенда. Сімох ченців за їхню єресь кинули в колодязь.

Я підняла голову, оглядаючи кам’яну підлогу. В полум’ї розкиданих свічок, що горіли далі, я побачила цей колодязь — широкий, круглий, обкладений каменями бездонний отвір у підлозі. А поряд...

Між нами й колодязем лежала купка кісток і ганчір’я, обплетена щільним шаром павутиння. В’язи кістяка було зламано під чудернацьким кутом. Одна рука — на ній був залишок рукава форменої куртки — вчепилася за край кам’яної цямрини, ніби прагнучи підтягтися й ковзнути вглиб, у темряву.

Хлопець із «Фіттес» ішов тими самими сходами, що й ми, перш ніж крик убив його. Я уявляла, як він падав сюди, перекидаючись, аж поки зламав собі шию.