Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Кривава пляма вже почала розпливатись верхами стін; тільки в нашому кутку ще залишився чистий трикутник. Криваві потоки текли по шторах із шумом, наче злива. Підлога була майже вся в крові. Криваві струмені спадали з люстри, кришталеві підвіски якої вже сяяли червоним. Тепер я зрозуміла, чому в цій кімнаті не було жодних меблів, чому вона стояла покинута стільки років. Зрозуміла, звідки походить її назва.

Нарешті Джордж із Локвудом скрикнули — і разом потягли віконницю, яка неохоче відсунулась. За нею, наче волосся мерця, переплутались нескінченні нитки павутиння. Промінь мого ліхтарика висвітлив у стіні вузьку арку.

Кров тим часом уже заструменіла по віконниці й по клинку рапіри, який я занесла над головою. Я відчула, як вона сичить, потрапляючи мені на рукавиці.

— Сюди! Сюди! — махнула я рукою хлопцям. Вони протиснулися в арку. Я вирушила за ними, задкуючи від вікна до стіни. Кров заливала віконницю, текла віконною виїмкою, підбиралася до моїх ніг.

На віконниці зсередини ми побачили стародавній мотузок, припасований до залізного кільця. Джордж із Локвудом потягли за нього. Віконниця помалу поїхала на місце. Аж тут крізь тріщину в ній хлюпнув струмінь крові — й потрапив на руку Джорджеві. Той вилаявся й хитнувся; я теж ледве втримала рівновагу. Локвуд востаннє смикнув за мотузок, і віконниця затулила арку. Ми опинились у темряві, слухаючи, як шумлять потоки крові і як невідомий привид ви плюс кує свою лють на стіни кімнати.

22

Зненацька моторошний шум ущух — так раптово, ніби хтось клацнув вимикачем чи витяг штепсель із гнізда. Ми були самі в темряві.

Несподівана тиша змусила мене опам’ятатись. Я сиділа серед грубо обтесаного каміння, засапавшись, закинувши голову й роззявивши рота. У вухах стугоніла кров — моя власна кров. Груди аж трусилися; кожен порух завдавав болю. Хоч довкола було темно, я знала, що хлопці поряд — тут-таки, у вузькому коридорі. Мені було чути їхнє дихання.

Ми лежали купою одне на одному. Повітря було холодне, пахло квасним, але нестерпний запах крові зник.

— Джордж, — простогнала я, — з тобою все гаразд?

— Ні. Хтось придавив мені сідницями ногу.

Я сердито посунулась.

— Я про плазму! Тебе ж зачепило!

— О, так... Дякую. Руку не зачепило, а от куртку, здається, попсувало серйозно...

— От і чудово. Ця твоя куртка просто огидна!.. У кого є ліхтарик? Свій я загубила...

— Я теж, — обізвався Локвуд.

— У мене. — Джордж клацнув кнопкою.

Веселішого видовища — ще й у промінні ліхтарика — ви, напевно, ніколи не бачили. Я просто-таки сиділа верхи на Джорджеві — очі в обох вирячені, волосся позлипалось від поту. Там, де плазма хлюпнула на Джорджів рукав, залишились зеленкувато-білі плями; вони курилися димком — як і рапіра біля моїх ніг. Поглянувши вниз, я побачила, що мої черевики й леґінси так само поплямовані плазмою.

Локвудові, одначе, дісталось найменше від усіх — йому лише трохи зіпсувало пальто й підпалило самісінький кінчик чуба. Проте його обличчя не розчервонілось, як у Джорджа, а навпаки — зблідло. Ми з Джорджем стогнали й хрипіли, а він дихав спокійно та розмірено. Ось він зняв свої окуляри: його темні очі зблиснули. Рот також був міцно стулений. Я бачила, що він загнав усі свої страхи кудись углиб, витіснивши їх твердістю й спокоєм. Тільки в його обличчі з’явилося щось нове, невідоме досі...

— Отже, — промовив він, — куди ми потрапили?

Локвуд посвітив назад, у бік дерев’яної віконниці. Ще кілька секунд тому сюди проникали широкі, мов пальці, потоки крові. Тепер панель була суха, запилюжена й без жодної плями — так, немовби нічого й не сталося. Якби ми повернулися до кімнати, то, безперечно, побачили б там зразкову чистоту. Та жодному з нас це не спало на думку.

Локвуд сів і заходився поправляти свої ланцюги.

— Усе не так погано, — зауважив він. — Ми загубили важкі ланцюги й робочі торбини. Але в нас є рапіри, залізо й срібні печатки. А найголовніше — ми знайшли те, що шукали.

Я поглянула на чисту, спокійну поверхню панелі:

— Чому ж привид не погнався за нами? Вони ж уміють пробиратися крізь стіни...

Локвуд стенув плечима:

— Часом буває так, що Гість прив’язаний до місця, де він спіткав свою смерть. Отож, коли ми покинули кімнату, він залишився всередині й заспокоївся...

Я з сумнівом поглянула на нього:

— Ти в цьому впевнений?

— Ні.

— Ось вам відповідь, — утрутився Джордж і ворухнув ліхтариком. — Бачите кільце, за допомогою якого ми зачинили прохід? Воно залізне. А тут у віконницю настромлено залізного пруття. А цегла, якою викладено прохід, теж стародавня... Можливо, хтось захищав це місце саме від цього Гостя.

Він крутнув ліхтариком, показуючи нам місце, де ми опинились. То був вузький коридор, викладений старими довгастими цеглинами. По короткій відстані він завертав на захід, до тієї самої міцної стіни, позначеної на Джорджевих планах. Тут коридор повертав праворуч — і замість цегли вже виднілося міцне тесане каміння. Його майже суціль затягло павутинням, яке звисало зі стелі аж до підлоги, наче товсті сірі штори.

— Набридли вже ці павуки, — поскаржилась я.