Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Зовні хлопчина був не старший за мене — білявий, гладкий, повнощокий. Якби Джордж акуратніше зачісувався й ошатніше вдягався, цей підліток міг би зійти за його двоюрідного брата. На ньому були темні штани й довга, трохи навіть завелика сіра куртка. Щось у стилі його вбрання (хоч я й не дуже знаюсь на моді) підказувало мені, що йому принаймні кілька десятиліть. Проте хай там скільки років минуло, цю уніформу — які руків’я рапіри в італійському дусі — не можна було сплутати ні з чим...

— Боже милий! — зойкнула я. — Це ж хлопець із «Фіттес»! Той самий, який тут загинув!

Плач посилився. Привид поволі розвернувся й поплив коридором геть.

Ми знову насторожились. Нічого — довкола темрява, тиша й солодкавий запах, що лоскотав мої ніздрі. Вогники свічок знову яскраво спалахнули. Ми трохи оговтались.

— Тут і справді не обійтися без м’ятних льодяників, — обізвався Джордж.

— Привид нічого не казав тобі, Люсі? — поцікавився Локвуд.

— Ні. Але намагався.

— Це вічна проблема привидів. Вони нічого не можуть пояснити до ладу. Можливо, він хотів застерегти нас?.. Проте нам усе одно треба йти далі. Іншого вибору в нас немає.

Ми рушили далі — дещо повільніше, ніж дотепер. Менш ніж через три метри — приблизно там, де ми бачили хлопця, — перед нами з’явилися сходи.

Сходи були кручені, вузькі й вели вниз. Коридор вів прямісінько до них, і вхід було викладено меншими за розміром каменями.

— Чотири градуси, — оголосив Джордж. Світло термометра відбивалось у скельцях його окулярів, а пара від морозного дихання здавалася зеленкуватою.

— Здається, нам треба йти вниз, — підсумував Локвуд. — Ці сходи є на середньовічному плані, Джордж?

— Не знаю... Напевно, є. Сходи між спальнями й трапезною. Перевірити?

— Ні. Нам усе одно треба вниз.

Ми ступили на сходи: перший — Локвуд, за ним — я, останній — Джордж. Місце виявилось не дуже затишне. Нас не полишало відчуття, що ми десь далеко від денного світла — і в часі, і в просторі. Незважаючи на холод, повітря стало задушливішим — стіни з обох боків немовби тиснули на нас. Нам доводилось нахиляти голови, щоб не зачіпати павутиння, яке повсюди звисало зі стелі. Від диму зі свічок у мене сльозились очі, тож мені було видно лише наші спотворені тіні на тесаних каменях.

— Локвуде, не наступи на хлопця з «Фіттес», — попередив Джордж. — Він десь тут лежить.

Я невдоволено поглянула на нього:

— Навіщо ти це сказав?

— Мабуть, просто нервуюся...

Я зітхнула:

— Мабуть, і справді... я — теж.

Ми всі напружились: наші почуття були ладні зреагувати на якнайменший подразник. Довкола, однак, усе було тихо — ні звуків, ні Смертних Вогнів, ні плазми. Та це ні про що не свідчило. В Червоній Кімнаті все починалося так само.

Сходи привели нас до маленької квадратної комірчини із замурованими обабіч арками. Локвуд зупинився.

— Ми на першому поверсі, — сказав він. — Напевно, за отим дурнуватим гобеленом з ведмедем — пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — відповіла я. — Там було оте холодне місце.

— Еге ж, три з половиною градуси, — зауважив Джордж. — Найхолодніше місце в замку. Ми підходимо до нього.

— Ходімо ще повільніше. — Локвуд подав нам м’ятну жувальну гумку. Байдуже пережовуючи її, ми рушили сходами далі, до підвалу. Аж тут мені сяйнула думка.

— Ці сходи... — мовила я, — це не ті самі Сходи, що кричать?

Джордж позаду зареготав:

— Ні, не бійся. Це інші сходи.

— Ти певен? Легенда каже, що це головні сходи замку...

— Авжеж.

Ми обережно сходили вниз — крок за кроком, поворот за поворотом. Локвудова свічка замерехтіла, а потім знову яскраво засяяла.

— Насправді, — провадив Джордж, — це не зовсім так. У легенді згадані лише якісь «старі сходи». Проте кожен вважає, що це саме головні сходи — з їхніми різьбленими драконами, постаментами для черепів і таким іншим.

— Еге ж... це тільки припущення. Насправді ці «старі сходи» можуть бути де завгодно!

— Твоя правда.

— І до того ж там ми не бачили жодного прояву потойбічної сили!

— Так. Хоча тут ми їх теж не відчуваємо... Це просто легенда, — незвично твердо промовив Джордж.

Я нітрохи в цьому не сумнівалась. І для того, щоб остаточно заспокоїтися, зняла рукавичку й запхала її собі в кишеню. А потім — з чистісінької цікавості— торкнулася кам’яної стіни вздовж сходів.

На своє полегшення, я відчула тільки холод — глибокий, сухий, мертвотний, що ховався в цих каменях багато років. Він обпік мені шкіру, пронизав електричним струмом аж до кінчиків волосся. Відчуття було неприємне, проте звичайнісіньке. Холод собі й холод.

Я вже хотіла відпустити камінь, коли зненацька почула звуки.

Спочатку вони були тихі, проте швидко почали гучнішати. Тупіт. Тупіт чобіт і брязкіт металу. Відлуння чоловічих голосів, шелест убрання, ляскіт мечів. Голоси хутко оточили нас — і разом з нами вирушили вниз. Я відчула запах гарячої смоли, диму й поту, а ще — надзвичайно сильний дух страху. Хтось вигукнув щось незнайомою мовою. То був крик відчаю, благання порятунку. Потім до мене долинули брязкіт ланцюга, звук удару й болісний стогін.