Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Тут їх ще не дуже багато, — відповів Локвуд, — бо тут повно заліза. Та коли ми звернемо за ріг, то опинимось у давній монастирській будівлі, а отже, наблизимось до Джерела. Там буде більше й павуків, і потужніших проявів. Відтепер, тільки-но щось з’явиться, відразу берімося за зброю.

Ми підхопились. Я повернула рапіру Джорджеві й витягла свою. Мій ліхтарик лежав на цегляній підлозі, але його лампочка розбилася. Локвуд десь загубив свого ліхтарика, а лампочка в Джорджевому потроху згасала.

— Побережи його, — порадив Локвуд, дістав свічки і розділив їх між нами. Їхні ґнотики спалахнули високими гірчично-жовтими вогниками. — Чудовий індикатор для пошуку потойбічних сил. Стежте за ними, — додав він.

— Шкода, що в нас немає з собою клітки з котом, як у Тома Ротвела, — зауважив Джордж. — Коти — найчутливіші з усіх індикаторів.

— Не можу повірити, що Джерело не в Червоній Кімнаті, — сказала я. — Цей Гість був такий сильний!

— І дивний, — додав Джордж. — Поєднання Полтерґейста з Перевертнем. Це щось новеньке.

— Аж ніяк. Це звичайнісінький Перевертень. — Локвуд витяг руку зі свічкою вперед, у напрямку повороту. — Він не володіє навіть телекінезом.

— Як тоді йому вдалося зачинити й замкнути двері? — заперечила я.

— Йому? — перепитав Локвуд. — Я так не думаю.

— Стривай! — мій похмурий погляд уперся йому в спину. — Ти думаєш, що це зробив інший привид? — Мені раптово сяйнула думка. — Чи може... хтось живий? Навмисне замкнув нас? Тоді, виходить, це був...

— Ферфекс або Старкінс,— присвиснувши закінчив Джордж.

— Але ж вони не могли прийти сюди! — наполягала я. — Ще й уночі!

— Старкінс — ні... — відповів Локвуд. — Мерщій, мерщій! У нас повно роботи.

Я вирячилась на нього:

— То це Ферфекс? Але навіщо? Локвуде!..

Він підняв руку, подаючи мені знак мовчати. Він уже був біля повороту й саме нахилився, щоб пробратись повз павутиння. Коли він підняв свічку, десятки маленьких чорних павучків кинулись на всі боки, рятуючись від яскравого світла.

— Тут помітно холодніше, — зауважив він. — Відразу за місцем, де закінчується цегла. І ніби чути сморід, і почуваєшся якось гірше... Ану, Джордж, перевір температуру.

Джордж проштовхався повз мене і взявся за виміри. Я неохоче рушила за ним.

— Я розумію, що Ферфекс тобі не до вподоби, — мовила я, — але ж він не божевільний...

— Звичайно, не божевільний, — підтвердив Локвуд. — Є якась різниця, Джордж?

— Температура швидко падає. Від дев’яти до п’яти градусів.

Локвуд кивнув:

— І все це — тут, у коридорі. А коли увійдемо всередину, буде ще холодніше.

Він показав на арку попереду — чорну, схожу на чийсь роззявлений рот. Свічок виявилось замало, тому Джордж хутко увімкнув ліхтарик. Новий коридор виявився ширший і вищий за той, яким ми прийшли, й тягся далеко вглиб замку.

Щодо температури Локвуд мав цілковиту рацію. Відчувши холод, я надягла кашкет і міцно застебнула пальто. Хлопці зробили так само. Я трохи сердилась на Локвуда за його відмову поговорити про Ферфекса й Червону Кімнату, та він, як і раніше, зберігав спокій і не ділився з нами жодною своєю думкою. Він поводився так із того самого дня, коли Ферфекс уперше завітав до нас. А може, навіть раніше — відтоді, як нас пограбували, чи відтоді, як ми знайшли кольє...

Я потяглася до шиї, щоб перевірити шнурок. Склянка холодила мені шкіру на грудях. Мені спало на думку: цікаво, чи засвітиться вона, якщо її зараз витягти?.. Проте тривожитись не варто — кольє під надійним захистом. Зараз треба думати не про Енні Ворд.

Локвуд натяг рукавички. Джордж нап’яв на голову свою зелену шапку. Ми далі прямували коридором. Локвуд високо підняв свою свічку: павутиння аж танцювало в її слабкому світлі.

За кілька кроків Джордж гукнув, щоб ми зупинились. Він показав на стіну праворуч, де видніла масивна арка, викладена цеглою серед каміння.

— Первісний прохід до Червоної Кімнати, — пояснив він. — Його замурували під час перебудови замку. Зараз ми в одному з монастирських коридорів.

— Чудово, — відповів Локвуд. — Ану, погляньмо на карту. Ми тоді побачимо, де...

Зненацька він крутнув головою. Полум’я його свічки затремтіло й зблідло. Кожен з нас відчув наближення Гостя.

Ми чекали, тримаючи напоготові рапіри й намацуючи знаряддя на поясах.

Спочатку не було нікого, аж тут... перед нами з пітьми виступив хлопчик, оточений сяйвом. Важко сказати, як далеко він був від нас, стояв на підлозі чи ширяв у повітрі. Світло, що виходило від нього, осявало лише його самого. Прислухавшись, я почула тихий плач, проте обличчя хлопчика залишалося спокійним і незворушним. Він дивився на нас порожніми, невидющими очима, як і всі привиди.

— Погляньте на його одяг... — прошепотів Локвуд.