Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Промінець ліхтарика ковзнув угору. Із запорошеної, вкритої павутинням люстри текла справжня темно-червона річка. Вона звивалась, набуваючи форми величезної прозорої руки, з якої внизу спадали нові краплі крові.

— Т-так... н-не можна, — прожебоніла я. — Ми ж у залізному колі...

— Назад! — Локвуд відштовхнув мене з середини кола, й туди негайно впала червона крапля. Ми всі стояли майже біля самісіньких ланцюгів. — Ми зробили завелике коло, — пояснив він. — Сила заліза не сягає центру. Там сила Гостя може подолати її.

— Треба звузити коло... — почав Джордж.

— Якщо ми звузимо коло, — обірвав його Локвуд, — нам не вистачить місця. Ще не настала північ, до світанку — сім годин, а прояви тільки почалися... Ні, нам треба вибиратися звідси! Ходімо до кутка, який знайшла Люсі. Вперед!

Тримаючи ліхтарики перед собою, ми переступили ланцюги з того боку, де ще не було кривавої калюжі, й тихенько подалися до лівого краю торцевої стіни. Та тільки-но ми рушили, як темні струмені зі стелі хутко потяглися за нами. Мені з переляку ще дужче звело черево; я вже ладна була закричати.

— Зачекайте! — мовила я. — Привид чує нас. Якщо ми підемо разом, він нас швидше спіймає!

Локвуд кивнув:

— Твоя правда. Гаразд. Ходімо, Джордж, спробуймо затримати його. А ти, Люсі, йди до стіни.

— Добре... А чому я?

— Ти ж дівчина, — відповів Локвуд.— Дівчата більш чутливі.

— Так, до емоцій, до людської поведінки, але ж не до потайних ходів у стінах!

— Ну, це майже одне й те саме. До того ж ми з Джорджем краще орудуємо рапірами.

Вимахуючи в повітрі ліхтариком і рапірою, він помчав углиб кімнати. Джордж таким самим чином кинувся в інший куток.

Мені не було часу розглядати, як хлопці відвертатимуть увагу привида. Я відставила вбік рапіру, пригасила ліхтарик до найменшої потужності і взяла його в зуби — аби хоч що-небудь бачити перед собою. Ліворуч від мене була віконна виїмка. За шибкою було холодне нічне повітря, а до землі, до стежки, вкритої рінню, — тридцять футів. Хтозна — може, ще стрибати доведеться. Все ж таки кращий спосіб померти.

Моє обличчя заливав піт — незважаючи на холод. Руки тремтіли, коли я торкнулась ними стіни. Як і перед тим, я почала простукувати місце, де звук був лункіший.

Цього разу мені не пощастило. Глухий камінь — і квит.

Я перебралася в куток — і несподівано вирішила простукати суміжну стіну. Може, там є якийсь важіль чи двері... Я ставала навшпиньки й стукала так високо, як могла. Присідала навпочіпки, натискала й штовхала. Робила все, що могла, аж поки дісталася до віконної виїмки. Все було так само марно.

Озирнувшись, я побачила, що наша тактика спрацьовує: Джорджеві й Локвуду вдалося відтіснити Гостя в протилежний кінець кімнати, проганяючи страх переможними вигуками, свистом і образами на адресу привида. Проте калюжа в центрі стелі випускала нові потоки крові: довгі, моторошні, вони огинали люстру й підбиралися до хлопців.

Я з жахом побачила, що один з кров’яних струменів уже майже підібрався до моїх ніг. Рука, що стриміла з середньої калюжі, зникла, та замість неї з’явився темний, тонкий потік. Чорні бризки полетіли на підлогу: одна впала мені на черевик, засичала й закурилася білим димком. Я відскочила в куток, до підвіконня.

Погано! Я щомиті могла опинитися в пастці. Я обернулася до вікна, приготувалася стрибати... аж тут мої пальці торкнулися дерев’яної віконниці. Я поглянула на неї... і в цю відчайдушну мить мені сяйнула думка.

Я увімкнула ліхтарик на повну потужність і освітила віконницю. То була міцна дерев’яна панель, завтовшки й заввишки майже з виїмку. Ззаду панелі я помітила міцні чорні завіси, що з’єднували її з каменем. Якщо зрушити її з місця, вона затулить шибку.

І — ймовірно — відкриє щось інше...

Я вчепилась у віконницю, намагаючись посунути її. Мені хотілося зазирнути за неї. І ось я відчула, що панель зрушилась. Посвітила ліхтариком — щілина за віконницею була вже така широка, що я могла просунути туди пальці. Може, там і немає нічого, крім кам’яної стіни; може, це звичайнісінька віконниця. А може...

— Джордже! Локвуде! — озирнувшись, гукнула я до хлопців, через плече, біля якого вже струменіла кров. — Здається, я знайшла вихід! Допоможіть мені!

Не чекаючи їхньої допомоги, я далі тягла віконницю. Штовхала її. Впиралась у неї. Марно — далі вона не рухалась.

Хтось штовхнув мене в бік. То був Локвуд, що саме дістався до виїмки. Кров уже наступала з усіх країв кімнати. Локвуд тулився до стіни, ніби пробираючись гірським уступом. За ним мчав Джордж, тримаючи рапіру над головою. Кров лилася зі стелі на його клинок, сичала й курилася димом, стикаючись із залізом. Джордж підскочив до нас і подав без слів мені рапіру; вони з Локвудом удвох узялися за віконницю й потягли її.

Я обернулася й підняла над нашими головами рапіру.