Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

До цього вечора я, напевно, повернула б назад. Уже багато разів, довіряючи своєму чуттю в критичних ситуаціях, я помилялась. Та відтоді, як ми переступили цей поріг і розпочали свої пошуки, моя впевненість поволі зросла. Ми працювали разом краще, ніж будь-коли раніше. Обережно, точно, впевнено. Я навіть повірила в те, що «Локвуд і К°» нарешті здобуде справжню славу. Тому здаватись просто так мені не хотілось. Я глибоко зітхнула.

— Я вважаю, що варто зазирнути туди, — сказала я. — Але перед тим забезпечити собі шлях до відступу. Якщо все піде погано, то нам треба буде покинути замок якомога швидше.

Локвуд кивнув:

— Звичайно. А ти як вважаєш, Джордж?

Джордж пирхнув:

— Дивовижна річ! Люсі нарешті сказала щось розумне. Я вважаю так само. А для забезпечення відступу, — він поплескав по каністрах на поясі, — ми можемо користуватися всіма доступними засобами.

— От і чудово, — спокійно підсумував Локвуд. — Забирайте торбини, й ходімо.

* * *

Ми прийняли рішення — проте не збиралися діяти нерозважливо. Піднімаючись нагору, ми оглядались і прислуховувались через кожні кілька сходинок. Як і раніше, привиди не наближались до нас, зате примарний туман уже доходив нам до колін. Локвуд помітив Смертні Вогні в коридорі і біля дверей спальні. Що ж до моїх почуттів, то гнітюча тиша повернулася: вона знову стискала мої скроні. Повітря здавалося густим і в’язким. У коридорі було чути важкий, нестерпно-солодкий запах.

Шепоту поки що чути не було. Натомість, озирнувшись, я побачила в коридорі привидів, що купчилися в променях ліхтарів.

— Вони ніби чекають, — пробурмотіла я. — Чекають, коли ми увійдемо до кімнати.

— У кого м’ятні льодяники? — обізвався Джордж. — Тут ми напевно без них не обійдемось. Я це знаю.

Локвуд витяг з кишені ключ і вставив його в замкову щілину.

— Повертається легко, — зауважив він.

Замок гучно клацнув.

— Гаразд, готово. Ходімо. Зазирнімо туди, як радила Люсі, і все.

Джордж кивнув. Я силувано всміхнулася.

— Не бійтеся, — додав Локвуд. — Усе буде гаразд.

Далі він узявся за клямку й штовхнув двері. Ніч жаху розпочалася.

21

Завіси дверей навіть не рипнули. Та, правду кажучи, цього й не треба було.

З кімнати одразу війнуло сухим холодним повітрям, запахом пороху та порожнечі. Те саме відчуття, коли ти заходиш до будь-якої покинутої кімнати. Локвуд направив у темряву ліхтарик: його промінець висвітив голі дошки підлоги — темно-сірі, запліснявілі. Подекуди на підлозі видніли клапті старезного, кількасотлітнього килима.

Локвуд освітив ліхтариком протилежну стіну. Спочатку ми побачили білий плінтус, а потім — темно-зелені шпалери, майже почорнілі від бруду та часу. Подекуди вони повідривались і оголювали цеглу, з якої давно обсипався тиньк. Далі промінь піднявся до високої стелі з візерунчастою ліпниною. Посередині стелі висіла одна-єдина люстра, з завитків та ланцюгів якої звисало сіре м’яке павутиння.

Павуки... Певна прикмета!

Локвуд опустив ліхтарик униз. Просто під нашими ногами, на порозі кімнати закінчувався килим, яким було вистелено коридор. За ним було припасовано міцну залізну смуту. А далі — порох, гола підлога й моторошна самота Червоної Кімнати...

— Ви щось відчуваєте? — запитав Локвуд. Його голос пролунав якось дивно й похмуро.

Ніхто з нас не відчував нічого надзвичайного. Тоді Локвуд переступив через залізний бар’єр, а ми з Джорджем подалися за ним, несучи важкі торбини. Холодне повітря оточило нас. Наші черевики м’яко ступали по дошках.

Я чекала потужного прояву відразу, тільки-но ми сюди увійдемо, проте нічого не сталось — мені лише дужче стиснуло скроні. Примарний туман сюди ще не проник, однак до мене долинув тихий шурхіт. Поставивши на підлогу торбини, ми освітили кімнату ліхтариками.

Кімната виявилась широкою, прямокутною; вона простиралася на всю глибину крила. Протилежна стіна — торець будівлі — відповідала стіні, завішеній гобеленом, на нижньому поверсі. В стіні не було ні дверей, ні вікон, а шпалери клаптями облізли з неї, оголивши старе каміння.

Праворуч вікон так само не було; натомість у лівій стіні їх виявилось аж три — щоправда, два вікна було замуровано цеглою. На третьому вікні збереглася стара віконниця.

Жодних меблів чи обстанови, крім люстри, в кімнаті не було.

— Щось вона не дуже «червона», — зауважив Джордж. Мені, до речі, спало на думку те саме.

— Працюймо, — обірвав його Локвуд. — Люсі, допоможи мені зробити коло. А ти, Джордж, — на варті.

Тримаючи ліхтарики в зубах, ми з Локвудом дістали з торбин найважчі — дводюймові — ланцюги. Розклавши їх на підлозі, ми заходились надавати їм форми кола — зараз це був наш найголовніший захист від того, що чекало нас у цій кімнаті.

Джордж тим часом нахилився над своїм рюкзаком, розстебнув у ньому бічну кишеню й сунув туди руку.

— Десь тут у мене був ФД проти Гостей, — бурмотів він. — Зачекайте...

— ФД? — перепитала я.

— Фіксатор Дверей. Остання новинка від Сетчела. Дорогий нівроку, але він того вартий... Ага, ось він! — Джордж підняв над головою грубо випиляний дерев’яний трикутник.

Я вирячилась на нього:

— Простий шматок дерева?!