Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Не простий, подружко. Це ФД! У нього залізна середина!

— Таке враження, що ти знайшов його в купі дров... Скільки ти заплатив за нього?

— Я вже не пам’ятаю. — Джордж міцно закріпив фіксатор біля дверей. — Називай його як собі хочеш, але він не дає зачинятись дверям, а це допоможе нам залишитись живими.

Тут, звичайно, він казав правду. Рік тому, полюючи за Шедвельським Полтерґейстом, двоє з агенції «Ґрімбл» відстали від своїх колег, коли за ними зачинилися двері ванної кімнати. Це сталося дуже швидко, ніхто нічого не встиг зробити, й тих двох агентів забило до смерті кахельними плитками, що знялися в повітря. Тільки-но прояв припинився, двері відчинились самі.

— Треба ще насипати тут солі, — додав Локвуд, закінчуючи роботу над колом. — Щоб було певніше... Гаразд, захист у нас якнайпотужніший. Яка тут температура?

— Шість градусів, — відповів Джордж.

— Непогано. Зараз ця кімната — чи не найспокійніше місце в усьому замку... Починаймо шукати потаємний хід. Він, здається, в торцевій стіні?

— Так, — підтвердив Джордж. — Шукаймо будь-які ознаки входу. Кнопки, важелі — все, що завгодно. І вистукуймо порожні місця за стіною.

— Гаразд. Ми з Люсі йдемо першими. А ти, Джордж, залишишся тут і прикриватимеш наші спини.

Ми з Локвудом вирушили в протилежний кінець кімнати. Наші кроки відлунювали в порожнечі, а ліхтарики висвітлювали якнайменші частинки простору, щоб не притуплювати інші наші чуття. Я зайшла з лівого боку — туди, де було єдине незамуроване вікно. Крізь брудну шибку я помітила вогники далекого села й кілька зірок у зимовому небі.

Вимкнувши ліхтарик, я заходилась обмацувати долонями стіну. Камінь був холодний і шорохуватий, подекуди з цілими шпалерами. Мацаючи то по боках, то вище, то нижче, я раз по раз зупинялась — і уважно слухала, та все було спокійно.

— Відчуваєте запах?— несподівано запитав Локвуд. У світлі ліхтарика було видно, як він супиться й морщить носа.

— Який запах?

— Щось кисло-солодке... точно сказати не можу. Запах ніби знайомий, але химерний...

— Ти кажеш так само, як Люсі, — зауважив Джордж. Він стояв позаду нас, у центрі кімнати.

Хвилини минали. Наші з Локвудом руки зіткнулися в пітьмі, на самій середині стіни. Після короткої паузи наші пальці вирушили в зворотному напрямку, простукуючи кожну точку поверхні.

— Бачу кілька струменів плазми! — зненацька вигукнув Джордж.

— То нам зупинитися?

— Поки що ні.

Аж нарешті, майже в самісінькому кутку, мій стукіт став трохи лункіший, ніби всередині стіни була порожнеча.

— Тут щось є, — прошепотіла я. — Начебто порожнє місце. Якщо...

— А це що таке? — раптово промовив Джордж.

Ми всі почули, яку темряві щось м’яко, але рішуче стукнуло. Ми з Локвудом хутко озирнулися.

— Мерщій у коло, — наказав Джордж, — і вимкніть свої ліхтарики. Мого вистачить.

Він обережно освітлював своїм ліхтариком стелю, стіни й підлогу, поки ми поспішали назад до кола. Здавалося, що все було таке саме, як раніше.

Чи не таке? Щось поволі, підступно змінювалось в атмосфері замку.

Ми стояли спиною до спини в центрі кола, щільно тулячись одне до одного плечами.

— Зараз я вимкну ліхтарик, — попередив Джордж.

Так він і зробив. Ми опинилися в пітьмі серед порожньої кімнати.

— Люсі! — озвався Локвудів голос. — Ти щось чуєш?

— Той самий шепіт, — відповіла я. — Шепіт розлючених голосів.

— Звідки він лунає?

— Поки що не можу сказати. Ніби звідусіль.

— Гаразд. А ти що бачиш, Джордж?

— Спалахи та блискітки світла. Яскраві, але короткі. Точного місця назвати не можу.

Запала мовчанка.

— А що в тебе, Локвуде? — запитала я.

Він похмуро відповів:

— Зараз я бачу Смертні Вогні.

— Багато?

— Цілі дюжини, Люсі. Не знаю, як я раніше не помічав їх. Це справжня кімната смерті... — Він зітхнув. — Готуйте рапіри.

Троє плечей ворухнулись водночас. Пролунав потрійний брязкіт металу.

— Привид відчув наші клинки, — мовив Джордж. — Вогники забігали туди-сюди. А тепер знову заспокоюються.

— А що в тебе, Люсі?

— Шепіт ніби став гучніший і сердитіший, а тепер ущухає. Що нам робити?

— Знову цей запах! — мовив Локвуд. — Ой, як смердить! — Він аж скрикнув з огиди. — Невже ніхто з вас не чує його?

— Ні, Локвуде, — відповіла я. — Зосередься. Що нам зараз робити? Йти звідси геть?

— Гадаю, що так. Сюди наближається щось велике... О-о, які ці вогні яскраві! — Я почула, як він шукає захисні окуляри.

— Але ж Люсі знайшла потаємні двері! — втрутився Джордж. — Може, нам краще...

— Не двері, а тільки порожнечу за стіною, — заперечила я.

— Байдуже! — обірвав нас Локвуд. — Рушаймо звідси!

У темряві знову щось стукнуло — м’яко, але гучно, як і перед тим. Далі — ще раз, ще раз...

— Це — між нами й дверима, — зауважив Джордж.

— Здається, ні...

— Цить! — мовив Локвуд. — Просто слухайте!