Читаем Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать полностью

Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Локвуд тим часом копнув ногою ланцюги з печатками: вони полетіли в колодязь. Далі він позадкував, узяв у мене каністру — й знову гукнув мені просто у вухо:

— Тікай, Люсі! Біжи до сходів!

Проте я не могла поворухнутись. Я відчувала, як мене досі тягне до колодязя. Моє тіло ніби влипло в смолу: бракувало сили навіть обернутися.

Гості вже вийшли із стін і зусібіч підступали до нас. Двоє з них наближалися до Джорджа, що досі стояв навколішки на підлозі. Інші націлились на нас: їхні білі обличчя визирали з-під зітлілих каптурів. Щелепи повідвисали, гострі зуби блищали. А крик дедалі гучнішав.

Локвуд узяв каністру: ґніт уже майже догорів. Він кинув її в колодязь: вогник на мить спалахнув серед пітьми — і згас.

Локвуд обернувся до мене. Я на мить побачила його бліде обличчя, його чорні очі, що зустрілися поглядом з моїми.

Тіні в каптурах кинулись на нас...

Зненацька крик ущух, тіні розвіялись, а через найменшу частку секунди все вибухнуло беззвучним спалахом світла.

23

Я раптово прокинулась від болю. Мої очі розплющились — і перед ними на мить постали мої сестри, Локвуд і Аннабел Ворд у своїй гарненькій літній сукенці, розписаній жовтогарячими квітами. Усі вони всміхались мені; я бачила їхні постаті ніби крізь легкий туман.

Перемагаючи страшенний головний біль, я сумно дивилась на них — аж поки вони розсипались на шматки й зникли, — і отямилась в іншому, темному й тихому місці.

Темряву, щоправда, розганяло слабке сріблясте сяйво. А тишу порушував дзвін у моїх вухах.

То був навіть не дзвін, а якесь тонесеньке комарине пищання. Почувши його, я неймовірно зраділа. Мої вуха здатні чути — отже, я ще жива! І я не на дні колодязя!

До того ж я виразно відчувала міцний запах пороху й диму, а на язиці — смак якихось хімікалій. Я лежала, притулившися щокою до кам’яної підлоги.

Я спробувала поворухнутись — тіло пронизало болем. Так само, як після падіння з вікна кабінету пана Гоупа: болів кожен м’яз. Мої волосся й шкіру вкривав чи то пил, чи то попіл. Я закашляла — біль від того тільки посилився.

У центрі кімнати з колодязя піднімався стовп білого диму. Зсередини він моторошно сяяв сріблястим мерехтливим світлом. Цілу кімнату заповнили магнієві промені. У глибині колодязя досі щось ледве чутно шуміло: я відчувала, як цей шум відлунює від каміння.

З колодязної цямрини повипадала частина каменів; біля самісінької підлоги її оперезали тріщини. Деякі плити на підлозі зсунулися з своїх місць. Стіну так само було пошкоджено: два-три камені випали, інші покривилися, виставивши свої чіткі кути. Дрібні кам’яні крихти геть засипали підлогу й непритомні тіла, що лежали на ній...

Троє тіл, укритих білим пилом. Троє тіл, приглушених вибухом у колодязі. Жодне з них не ворушилося.

Одним з них був, звичайно ж, бідолаха-хлопець із агенції «Фіттес». Йому вже доводилось потрапляти в такі халепи.

А от Локвуд із Джорджем...

Обережно, тримаючись за стіну, я підвелася. Хоч як мені паморочилось у голові, все ж таки я почувалася краще, ніж тоді, коли мої вуха переповнював крик. У моїх думках утворилась ніби якась порожнеча — звичайна річ після нападу привидів. Наче кволість після тяжкої хвороби, коли ти вже одужуєш, але бракує ще сил піднятися з ліжка.

Поряд зі мною лежав Джордж — навзнак, розкинувши руки й ноги, наче малюк, що впав із санчат на сніг. Окуляри відлетіли вбік, з однієї руки текла кров. Він тяжко дихав, то підіймаючи, то опускаючи свій випнутий живіт.

Я стала біля нього навколішки:

— Джордж!

Він закашляв і застогнав:

— Уже пізно... Облиш мене... Дай поспати...

Я труснула його за плечі й дала міцного ляпаса:

— Джордж, пора вставати! Будь ласка, Джордж! З тобою все гаразд?

Він розплющив одне око:

— О-ох... Ця щока — єдине, що в мене досі не боліло...

— Ось твої окуляри! — Я витягла окуляри з попелу й поклала йому на груди. Одне їхнє скельце тріснуло. — А тепер — вставай!

— А де Локвуд?

— Не знаю...

Локвуда я знайшла біля протилежної стіни. Він лежав на боці, а пальто за його спиною вивернулось, наче зламане крило. Він був нерухомий. Засипане попелом обличчя було бліде й холодне, наче в гіпсової статуї. Камінець із стіни потрапив йому в голову — серед волосся блищала кров. Я нахилилася до нього і обтрусила йому з чола пил.

Він розплющив очі, подивився на мене бадьорим, свіжим поглядом. Я кахикнула:

— Привіт, Локвуде...

До нього ніби повернулася свідомість. Він спочатку спантеличився, а потім поволі впізнав мене:

— Це ти, Люсі... — Він поморгав, кашлянув, спробував сісти. — Люсі... Мені здалося, що ти... Та нічого, дурниці. З тобою все гаразд?

Я рвучко підхопилася:

— Так.

Джордж уважно дивився на мене крізь тріснуті окуляри:

— Я все бачу!

— Що ти бачиш? — не зрозуміла я. — Що сталося?

— Усе! Чому ти не зацідила йому ляпаса? І не труснула за плечі, як лантух? У тебе якісь подвійні стандарти в роботі!

— Не бійся, — відповіла я. — Він дістане свого ляпаса наступного разу.

Джордж пирхнув: