Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Ферфекс нахилив голову, зняв шолом, а потім — окуляри, які залишили довкола його очей червоні сліди. Самі ж чорні очі стривожено свердлили нас поглядом, а зморшки ще більше поорали обличчя.

Здавалося, що з фотографії на Ферфекса дивилася його власна безжурна юність: ось він — актор, молодий і гарний, у камзолі, вузьких штанях і з сережками у вухах, замислено оглядає гіпсовий череп. А під фотографією тепер сидів він сам — згорблений і зморений, стомлено кашляючи в своєму кріслі. Дивно було спостерігати, як літа змінили його, як швидко вони змарнували його силу й висотали життєві соки!

Гріб також скинув шолом. У нього виявилась малесенька голова — замала для такого кремезного тіла, — й через те він скидався на дерев’яну скраклю. Його волосся було коротко, по-військовому, підстрижене, а вуста — тонкі й жорстокі.

Ферфекс поклав окуляри й шолом на стос книжок, які Локвуд переглядав кілька годин тому, й задоволено оглянув кімнату.

— Я люблю цю бібліотеку, — почав він. — Це — мій кордон. Кордон між світом живих і мертвих. Ми часто випробовуємо тут найновіші вироби моєї фірми. Все це залізо надійно захищає, та в мене є ще й обладунок, який дозволяє мені вільно гуляти глибинами замку...

Джордж засовався:

— Ото ще обладунок! Скидається радше на жіночу сукню.

Ферфекс примружив очі:

— Ви хочете образити мене, пане Кабінсе? Це, по-вашому, розумно?

— Ну, коли ви погрожували нам револьвером у подобі старого дурня в металевій спідниці, то більше нагадували рок-фаната, — відповів Джордж. — Невідомо, що з цього гірше.

— Хотілося б це побачити, — неприємно зареготав Ферфекс. — Але ви помиляєтесь. Цю «сукню» зроблено з удосконаленої сталі: до заліза, яке відганяє привидів, додано алюміній, який робить обладунок легшим. Легший у русі й міцніший у захисті! Шолом — теж подібний витвір мистецтва. Ви знаєте, пане Локвуде, що найвразливіше місце кожного агента — карк? Цей обруч відводить від нього будь-яку небезпеку... Хочете такий шолом?

Локвуд стенув плечима:

— Він, звичайно... унікальний...

— Знову помилка! Він новий, незвичайний, але не унікальний. «Залізо Ферфекса» — не єдина компанія, що працює над такими новинками. Скажімо, ці окуляри... Але ми, здається, відійшли від теми.

Ферфекс умостився глибше в кріслі й кілька секунд мовчав. Здавалося, ніби він зважує свої дальші слова.

— Там, у підвалі, — нарешті поволі заговорив він, — ви згадали про якийсь кулон, який щось доводить. Мені, звичайно, цікаво, що ж він має «доводити». А ще, — старий усміхнувся, — мені цікаво, де цей кулон? І як його знайти?

— Тут ми навряд чи допоможемо вам,— відповів Джордж. — Хоч заганяйте нас у колодязь.

Його бліде скривавлене лице аж палало впертою непокорою. Такий самий вираз обличчя, сподіваюся, був у мене, хоч я намагалася взагалі не дивитись на Ферфекса.

Проте Локвуд поводився так, ніби це — звичайнісінька розмова з сусідом про погоду.

— Усе гаразд, Джордж, — сказав він. — Я можу викласти цьому чоловікові всі докази. Цим ми йому лише покажемо, яке безнадійне його становище. — Він підібгав ноги й безжурно посунувся на стільці. — Гаразд, Ферфексе. Ви зрозуміли, що ми знайшли кулон на мертвому тілі Аннабел Ворд. Ми дізналися, що це — подарунок її вбивці.

Ферфекс підняв руку:

— Зачекайте! Як вам це вдалося?

— Завдяки Люсі та її Талантові, — пояснив Локвуд. — Торкнувшись кулона, вона відчула потужні емоційні сліди, що пов’язували смерть Енні Ворд із її невідомим залицяльником.

Величезна голова старого обернулась. Чорні очі кілька секунд оглядали мене.

— Так, так, ця надзвичайно чутлива панна Карлайл... Проте все це дурниці. Ніякий це не доказ.

— Згоден, — відповів Локвуд. — Тому я й прагнув зрозуміти зміст напису, який ми знайшли на кулоні. Зовні було написано: «Tormentum тент laetitia теа». Щось на зразок: «Моя мука — моя радість». Це мало що сказало нам — хіба те, що хлопець, який подарував кулон, був джиґун і себелюбець. Це риси багатьох убивць — еге ж, Ферфексе? Тому нам було потрібно щось більше.

В бібліотеці запала мовчанка. Старий сидів нерухомо, поклавши висохлі руки на поруччя свого шкіряного крісла. Голова його трохи нахилилася вперед — як вираз пильної уваги.

— Далі, — провадив Локвуд, — ми взялися за напис, який знайшли всередині. Він, якщо я не помиляюся, був такий: А Ф В; Г. II. 2. 115. Три літери — А, В, Г — і таємничий набір цифр. Спочатку ми зосередились на літерах — і це, правду кажучи, привело нас до серйозної помилки. До переконання, що літери «А» і «В» означають Аннабел Ворд, а «Г» — ім’я її залицяльника. Газети багато писали про її стосунки з Г’юґо Блейком, тож саме він цілком певно міг бути її вбивцею. Він був останній, хто бачив її живою, й саме його підозрювали в убивстві п’ятдесят років тому. Так само, до речі, як і зараз: його знову заарештували.