— Шкода про це казати, але Енні була вітрогонка. Її тягло до людей, яких я терпіти не міг, на зразок цього Блейка, хоч я й заборонив їй зустрічатися з ним. Ми постійно сперечались і сварились — дедалі гірше. Одного вечора я таємно приїхав до неї. Енні не було вдома, тож я мусив зачекати на неї. Уявіть мій гнів, коли я побачив, як її привозить додому цей мерзотник Г’юґо Блейк! Тільки-но Енні увійшла, я накинувся на неї з докорами. Між нами стався шалений скандал, і врешті, в нестямі, я ударив її. Вона впала на підлогу, як підкошена. Одним ударом я зламав їй шию.
Я здригнулась. Усе було правильно: передсмертний біль і жах. Я теж відчула їх.
— Уявіть себе на моєму місці, пане Локвуде, — провадив Ферфекс. — Я — спадкоємець найбільшої промислової фірми в Англії, стою навколішки перед трупом убитої мною дівчини. Що я міг зробити? Якби я викликав поліцію, на мене б чекала катастрофа — в’язниця й, можливо, шибениця. Миттєве шаленство зруйнувало б два життя! Залишити труп так, як є, теж було неможливо: хтось із сусідів міг бачити, як я заходив до будинку... Тому я прийняв інше рішення — сховати тіло й приховати злочин. Я витратив майже добу на те, щоб зробити для моєї любої Енні імпровізовану могилу. Ця доба не дає мені спокою вже півстоліття... Я розламав стіну, приніс матеріал, щоб замаскувати отвір, — і все це намагався робити непомітно. Щосекунди я боявся, що мене побачать! Щосекунди! Я працював, а біля мене лежало мертве тіло...
Старий заплющив очі й глибоко зітхнув.
— Так, я зробив це — й відтоді ці спогади мучать мене. Але поспіхом — ось вона, гірка іронія долі! — я забув про кулон. Я й не думав про нього — він просто вислизнув з моєї пам’яті. Лише кілька тижнів потому я згадав про нього й зрозумів, що колись він може... завдати мені певного клопоту. Так і сталося. Прочитавши вашу статтю в газеті, я здогадався, що ви знайшли кулон і працюєте над розгадкою його таємниці. Мої обережні розпитування з’ясували, що в поліції про це не знають нічого. Це дало мені надію. Я звернув увагу на вас. Спочатку я спробував викрасти кулон. Коли ж Ґрібові не пощастило, довелося вигадати радикальніший спосіб змусити вас замовчати. — Він знову зітхнув; повітря зі свистом просочилось між його срібними зубами. — Проте з вами не впорались навіть привиди Кумб-Кері-Голлу, тож довелося закінчувати роботу самому. І перш ніж я завершу її, в мене залишилось останнє запитання. Що ви зробили з моїм кулоном?
Ми мовчали. Своїм внутрішнім вухом я почула, що в замку порожньо. Привиди зникли. Ми залишились наодинці із звичайними смертними ворогами — вбивцею та його лакузою з револьвером.
— Я чекаю відповіді, — промовив Ферфекс. Він був цілком спокійний. Перспектива вбити нас нітрохи не хвилювала його.
Локвуд, однак, поводився так само незворушно — якщо не сказати більше.
— Дякую вам за розповідь, — мовив він. — Вона дуже повчальна й корисна — і до того ж допомогла нам цікаво провести цей час. Я, здається, забув сказати, що ми недовго будемо тут самі. Відразу перед тим, як ми прибули сюди, я передав з нашим шофером листа інспекторові Барнсові з ДЕПРІК. У листі — докладні відомості про вас, які можуть його зацікавити, й прохання приїхати сюди на світанку.
Ми з Джорджем вирячились на нього. Я пригадала конверт, шофера таксі, гроші в його руці...
— Він скоро приїде, — провадив Локвуд, умостившись на стільці. — Інакше кажучи, Ферфексе, ваша гра закінчена. Тож ми можемо відпочити. Може, Гріб принесе нам по чашці чаю?
На обличчя старого жаль було глянути: страх і недовіра котилися ним, мов хвилі. На мить він аж занімів.
— Ви брешете, — нарешті промовив він. — А якщо й ні, то яка різниця? Хай там хто приїде, ви тоді вже зустрінете свій сумний кінець, б’ючись із Гостями в колодязі. Одного за одним, ми кинемо вас туди. Я тим часом збожеволію зі страху, тож Барнс нічого не доведе. Однак ви не сказали мені останнього:
Ніхто йому не відповів.
— Персі! — покликав Ферфекс. — Убий дівча!
— Стійте! — Локвуд із Джорджем підхопилися зі стільців.
— Гаразд! — вигукнула я. — Заспокойтесь! Я все скажу вам.
Усі обернулися до мене. Ферфекс подався вперед:
— Чудово. Я так і
— Люсі... — почав Локвуд.
— Він узагалі не на Портленд-Роу, — відповіла я. — Він у мене.
Говорячи це, я бачила, як змінювалось обличчя старого. Бачила, як його очі примружились від задоволення, як його рот скривився в потайній усмішці. Цей вираз обличчя ніби відкрив потріскане, брудне вікно до його справжньої, глибинної вдачі — до того, що ховалося під бундючною машкарою промислового магната й звело нанівець усі його слова про каяття. Я багато що побачила в Кумб-Кері-Голлі цієї ночі, але ця квола посмішка на старечих лютих вустах була найстрашнішим з видовищ. То
— Покажіть мені його, — мовив він.
— Звичайно.