Амністія для Хакера

Туалет. Туалет підходив якнайкраще. Коли схотів — вийшов, і все. Там узяв і поклав на місце. Саме там слід шукати. Ідея так захопила його, що Борис хотів був іти туди просто вночі, благо, це також не повинно викликати підозри господині помешкання. Але він стримався. Тепер він це зробить. Скільки часу потрібно, щоб прискіпливо обстежити маленьку кімнатку півтора на два, де немає ніяких меблів?

Можливо, все скінчиться саме сьогодні. І що тоді? Він просто тихо зникне звідси? Від цієї думки знову виникло неприємне відчуття. Ні, він цього не зробить. Хай там що, він обов’язково попрощається з нею по-людськи, подякує за співробітництво та допомогу, за смачну їжу і гарне ставлення, за все те, чого йому страшенно бракувало останнім часом. Тільки так. І зробить для неї на прощання щось приємне і потрібне. Впевненість, що це буде приємно і йому, якось підбадьорила Бориса і додала натхнення.

Сніданок давно був готовий, чайник чекав тільки дотиків маленьких та спритних пальців.

— Доброго ранку! — Наталя привітно посміхнулася. — Що сьогодні вигадає для мене мій роботодавець?

— Та нічого такого… — Він знизав плечима. — Гадаю, сьогодні буде халява. Невеличке доручення, а потім… Можливо, сьогодні влаштуємо святковий обід. Але для цього тобі доведеться виявити ініціативу.

— А що, з’явився якийсь привід? — з інтересом запитала вона. — Ви закінчуєте роботу?

— Ну, закінчую не закінчую, а на певні результати вже розраховую.

Окріп полився у заварний чайник. Наталя накрила його покришкою і зверху, як завжди, — грубим чистим рушником. Пальчики притискали рушник, закутуючи чайник, а сама вона притулилася стегнами до столу. Та за мить Наталя здригнулася від несподіванки. Погляд, той самий, який вона вміла відчути спиною, торкався її. Обережно, не зухвало, наче питав дозволу.

Хвиля запаморочення буквально накрила його в коридорі, коли Борис відкривав двері туалету. Його навіть хитнуло так, що довелося зупинитися. У голові гуло. Він таки ввійшов, зачинивши за собою двері, притулився лобом до стіни і заплющив очі. Відразу стало млосно. Затремтіли ноги. Зараз…

Цього разу це тривало довго. Довелося навіть присісти на підлогу. Кволість поволі відступала, але голова крутилася. Чорт! Сьогодні тільки бракувало поганого самопочуття, якраз коли він сподівався на успішне завершення справи. Більше того, відчував, що розв’язка настане саме сьогодні.

Борис розплющив очі. Гладкі стіни. Унітаз із бачком, кілька труб. Вентиляційна решітка. Лампочка під стелею. Все! Роботи тут менш ніж на годину. Достатньо буде вислати її по газети, продукти, ну, і ще якісь дрібниці. Трохи оговтавшись, Борис підвівся і пішов до ванної — голитися.

Усе сталося зненацька. Цей звук він почув навіть крізь зачинені двері ванної. Торкання металу до замка… Вхідні двері відчинилися, і хтось пройшов коридором. Скоріше навіть пройшли. Стислося у страшному передчутті серце. Отже, це відбудеться просто зараз…

Пістолет миттєво опинився в його руці, і він опустився на край ванни. У кімнаті почувся зойк, навіть крик. Її крик. Потім якийсь рух, борсання і удар. Це був звук удару. А далі Борис почув глухі голоси упереміш із її голосом, якимось зміненим. А сам він застиг на краю ванни. Куртка валялась на підлозі. Непевним рухом він підняв її і витяг із кишені глушник. Він чув голоси з кімнати, чув, що вони казали. Здавалося, саме від почутого остаточно змінилося його самопочуття, минулося тремтіння пальців. Тепер вони спокійно і неквапно нагвинчували глушник на ствол.

Він потяг засув на дверях. Тихо й непомітно. Чи риплять двері ванної? Раніше він не звертав на такі речі уваги. Швидким рухом Борис відчинив їх рівно настільки, щоб пройшло його тіло. Якщо вони й рипіли, то зараз не встигли цього зробити.

— Ну, кажи, сучко, де? Згадуй! Даю дві хвилини. Не згадаєш, доведеться освіжити тобі пам’ять. Зрозуміла? Я тобі вуха й носа повідрізую! І взагалі все, шо стирчить! Де?

Вона часто дихала, і з кожним подихом із грудей виривався якийсь дивний звук — не крик, просто звук. Це був своєрідний шок від переляку. Вони це зрозуміли. Тому пролунав гучний ляскіт. Напевно, від удару долонею по щоці. Так вони намагалися вивести її з цього стану.

Борис обережно, маленькими кроками ступав уздовж стіни до дверей її кімнати, які були прочинені. Ляснуло ще раз.

— Ну? — Їй розжовували кожне слово. — Де дискети або компакт? Або ще щось? Де твій довбаний дядько Ромазан їх тримав? Уже півтори хвилини минуло, суко безвуха. Та вже й безноса…

— Я не знаю!!! — нарешті видихнула вона.

Наталчин голос змінився до неможливого.

— Я не знаю нічого, він мені нічого не давав…

Цієї миті Борис опинився біля дверей і зазирнув до кімнати. Вона сиділа, втиснута у стілець. Один із них ззаду тримав дівчину за волосся, нахиливши її голову назад і заломивши одну руку за спину. Другий стояв над нею, тримаючи лезо ножа біля шиї.

— Ну!!!

Вона закричала. Той, із ножем, схилився ще ближче до неї. Лезо вже втискалося у шкіру.