Амністія для Хакера

Усе закрутилося знову. Хлопці у бронежилетах, обстеживши під’їзд, горище та підвал будинку, забралися, а натомість у маленькій квартирі з’явилися нові люди. Вони тихо та діловито робили свою роботу, не заважаючи одне одному, а між ними безперестанку курсував майор Олексій Кобища, зовсім вибитий із колії таким поворотом подій, проте зосереджений та зовні спокійний.

Квартира належала двадцятиоднорічній Наталії Миколаївні Косовській, не працюючій, одинокій. Тій самій дівчині, яку вистежив на похороні загиблого три тижні тому Ромазана юний мийник машин та за сумісництвом шпигун Вітько Черкес і яка доводилася загиблому племінницею. З нею, як і з усіма іншими родичами вбитого, свого часу спілкувався капітан Можейко. Зараз сама господиня у помешканні була відсутня і перебувала невідомо де.

Свідками знову зайнявся капітан, здібності якого у подібній роботі Кобища оцінював найвище. Усі мешканці під’їзду миттєво були підняті на ноги, і в них уже збирали свідчення. Сьогодні Наталії Косовської не бачив ніхто. Вчора кілька людей зустрічалися з нею випадково на вулиці та в під’їзді близько шістнадцятої, коли вона поверталася невідомо звідки з маленькою сумочкою та поліетиленовим пакетом, у якому несла щось схоже на книжки. Вдягнута була у світлу легку куртку та туфлі. Звуків, схожих на постріли, з квартири не чув ніхто. Ось і все.

Мешканці будинку не мали з нею особливих стосунків, але всі без винятку регулярно бували на міському ринку, тому й знали, чим вона заробляє на життя. Усі сусіди по під’їзду свідчили, що регулярно бачили її зранку та в обідній час, коли вона вирушала на ринок і поверталася звідти з однією й тією ж великою сумкою на коліщатках. Сусіди по сходовому майданчику розповідали, що жила вона відносно тихо, у квартирі не було ніяких збіговиськ, і ніхто з них не міг пригадати особу чоловічої статі, яка б постійно навідувалася до неї принаймні останнім часом. За винятком недавно загиблого громадянина Ромазана, який, як вони знали, доводився їй родичем. Скупо і нецікаво. Хоча одне спостереження викликало в капітана певний інтерес. Кілька мешканців під’їзду зауважили, що впродовж останнього тижня або щось близько того Наталя не ходила з традиційною сумкою на коліщатках. Довелося провести цільове опитування інших сусідів по під’їзду. Жоден із них не пригадував, щоб бачив її протягом останніх семи-десяти днів із сумкою по дорозі на базар або на самому базарі.

Цікаві результати дав і обшук її помешкання. У взутті не міг зорієнтуватися ніхто. А от світлої куртки, в якій періодично бачили її сусіди, не було ніде. Кудись поділися і документи дівчини. Можливо, вона зараз займається якимись своїми справами і от-от повернеться, не підозрюючи про картину, яку їй доведеться побачити у власному помешканні? Кобища хотів, щоб це було саме так, але відчував, що надій на такий варіант небагато.

Але найціннішу знахідку було зроблено в туалеті квартири. Встановивши її факт, Кобища ще раз повторив ті самі два слова, які зірвалися з його язика, коли вперше переступив поріг горезвісної кімнати. На підлозі туалету валялася вентиляційна решітка, витягнута з отвору в стіні під самою стелею. Ставши на унітаз, майор закотив рукав і обережно обмацав стінки вентиляційної шафи. На віддалі, яка дорівнювала довжині передпліччя, у ближню стінку був забитий цвях. З нього звисала донизу обірвана капронова нитка. Те, що, напевно, ще кілька годин тому висіло на ній, за що, цілком імовірно, застрелили Ромазана, перевернули його опечатану після вбивства квартиру, вчинили побоїще у цій, зникло безслідно. Що саме це було, їм тепер залишалося здогадуватися до нескінченності.

Як тут не вилаятися… От тепер низка подій могла скінчитися. На цій обірваній нитці. Каламбур якийсь… Нитку обірвали, а за те, що лишилося, можна було витягти хіба що іржавий цвях зі стіни.

Трупи поклали на ноші й повезли на експертизу. Ніяких документів при них не знайшли. Один, той, що в куртці, мав застромлений за ремінь штанів пістолет ТТ з повним боєкомплектом та запасну обойму в кишені куртки. У другого в кишені лежав газовий револьвер з коротким стволом, заряджений нервово-паралітичними патронами, і ніж, такий самий, як і той, що лежав на підлозі. Обидва мали в кишенях по кількасот доларів і стільки ж гривень. Обидва отримали по два постріли в груди. Кулі, що обірвали їхні життя, і зараз знаходилися там.

Дактилоскопісти зняли відбитки, звідки тільки було можливо, й поїхали розбиратися. Весь народ поступово розійшовся, і в помешканні залишилися Кобища, Можейко і Сердюк, якщо не рахувати молоденького сержанта з чергової бригади, який терся у дверях, не знаючи, куди себе подіти.

— Ну що, сищики? — Кобища нарешті дозволив собі сісти. — Які будуть міркування?

Якби Можейко зараз сказав своє традиційне: «Ну, міркування — це ваша…», сталося б, напевно, щось страшне. Разом з тим уникати ініціативи в подібних випадках було, здавалося, якоюсь його вадою або звичкою. Тому, наче зібравшись із думками, склавши пальці в замок і хруснувши ними, він зосереджено промовив: