Амністія для Хакера

Обидва були захоплені процедурою допиту і не могли бачити, що робиться позаду. А ось вона… На смерть перелякана, боковим зором Наталя таки побачила картину, яка примусила її на мить забути про ніж біля свого горла. Безмежний подив у її очах примусив і бандита з ножем глянути в той самий бік.

Подив передався і йому, тільки в нього це почуття миттєво змінилося жахом. Він був у курсі подій і все зрозумів, коли побачив незнайомця з кобурою через плече і маленьку чорну дірочку глушника. Лезо ножа на якусь мить відліпилося від шиї дівчини.

Свинцева хвиля вдарила йому в груди, кинула тіло до стіни. Змахнувши руками, він гупнувся спиною на шафу. Рот його роззявився, хапаючи повітря, і тоді з глушника плюнуло ще раз. У те саме місце. Підігнувши коліна, він сповз на килимок.

Другий відчув небезпеку, коли його спільник кудись обернувся. Тримаючи жертву за волосся, він ще не бачив того, хто з’явився у дверях, але вже почув цей страшний звук. Коли ствол у руках незнайомця повернувся в його бік, він зблід і заціпенів.

— До стіни обличчям, — сказав незнайомець, — і руки за голову.

Той виконав миттєво.

— На коліна.

Незнайомець опустився, мало не втративши рівновагу і схопившись руками за стіну. Голос почав у нього прорізуватися відразу. Це було щось знайоме. Віднедавна Борис добре знав, як звучать благання про помилування.

— Стули пельку, — сказав він.

Наказ було виконано миттєво.

— Скільки вас?

— Тільки двоє…

— Якщо хтось зайде, застрелю одразу.

— Двоє нас, більше нікого немає! Не стріляй! Я робитиму все, що скажеш…

— Цить, — повторив Борис. — Що ви шукаєте?

— Дискети, — скоромовкою, затинаючись, заговорив той, хто стояв на колінах. — Дискети або компакт-диск для комп’ютера. Або сам комп’ютер…

— Що там? — запитав Борис. — На тих дискетах?

— Не знаю!!! Віриш — не знаю, сука буду… Замовлення таке. Знайти і принести.

— Хто замовив?

— Монгол.

— Що за Монгол? Хто такий?

— Ну, ти даєш, корешок, Монгола не знаєш? — Він навіть почав обертатися, але вчасно схаменувся. — Ну… Монгол — це авторитет, бос, одним словом. Злодій у законі!

— А на кого працює?

— Ні на кого! Сам на себе. Я ж кажу, це авторитет!

— А що його пов’язувало з Ромазаном?

— Не знаю, ну клянуся, не знаю! Ми хто такі? Нам замовили — і все, виконуй.

— А чого вас направили саме сюди?

— Ну, не знаю! Корешок, віриш, ми такого не можемо знати! Сказали — ми йдемо й не питаємо!

Наталя зіщулилася на стільці, втиснувшись у його спинку і притуливши долоню до шиї, якої щойно торкався ніж бандита.

— Коли ви повинні повернутися?

— Як знайдемо…

— Ще раз питаю, за вами ніхто не повинен прийти?

— Нє, правду кажу! Ну…

— Тихо! — зупинив його Борис.

Але той перебив його.

— Слухай, корешок, ти не вбивай мене. Я все второпав, ти крутий мужик. Я… слухай, я давно вже збираюся… ну, просто задовбав уже Монгол, це ж не людина. Я давно шукаю, як його підставити, але шо я можу? Я буду робить на тебе. От сука буду! Я все взнаю, я толковий мужик… Він усе знає, Монгол, про дискети… Там якісь круті діла, дуже круті! Ну… матір’ю клянуся! Пусти, давай домовимося. Я все взнаю, а потом стрінемося…

— Стрінемося, — повторив Борис. — Там усі стрінемося…

Після цих слів він почав автоматично повертатися, одночасно набираючи в груди повітря, ніби передчуваючи, що за мить зробити це буде надзвичайно важко. Наталя затулила вуха і обличчя руками так, наче цей біль мав простромити саме її, а не того, хто стояв на колінах. Глушник двічі плюнув йому в груди.

Вона так і сиділа, не наважуючись розтулити вуха і кудись подивитись. Борис спробував узяти її за руку, але дівчина смикнулася і ще глибше втиснулась у стілець. Тепер вона знала, здогадувалася, хто він такий. Першої миті він якось розгубився. Потім кинувся до вхідних дверей і спробував їх зачинити. Замок виявився виведеним з ладу — нічого не виходило. Причинивши двері і загородивши їх стільцем, щоб було чути, коли вони відчинятимуться, Борис повернувся до кімнати. Наталя досі сиділа в тому самому положенні. Вона бачила два тіла, які зайняли практично всю підлогу невеличкої кімнати, кров, що цівкою текла з-під одного з них. Дівчина дивилася на нього зацьковано і якось безнадійно. Про що думала вона цієї миті?

— Ви вб’єте мене? — вона запитала це тим самим наче не своїм голосом, майже скрикнула.

— Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені тебе вбивати?

— А навіщо ви вбили мого дядька? Це ж ви його вбили? Ви?

Наталя говорила уривчасто, на грані крику, часто дихаючи, дивлячись йому просто в очі.

— Я тобі потім розповім, — сказав Борис, спокійно дивлячись на неї. — Повір, у мене були для цього всі підстави.

— Які підстави? Які такі підстави?!

Борис відчував, що зараз у неї, завжди спокійної, може початися істерика. Було від чого!

— Ми не маємо часу говорити на цю тему. Зараз тут можуть з’явитися такі ж, як оці. — Він показав пістолетом на трупи. — Нам потрібно звідси чимшвидше забиратися. Але спочатку я повинен знайти те, за чим прийшов. Ти дійсно не знаєш, де дискети, про які вони питали?

— Не знаю я ніяких дискет! Не може тут бути ніяких дискет!

— Ну добре…