Андрій Лаговський

Вже знаємо, який тобі кінець...

Костянтин читав поему з великою цікавістю.

— Ви бачите, — перебив його професор, не давши йому й слова, — що я тут до Христа ставлюся навіть дуже об’єктивно. Я вихваляю всякі його моральні науки, я не перекручую його постаті на тенденційно поганий образ. Тільки ж я роблю з нього звичайнісіньку, смертельну людину. Хто так об’єктивно ставиться до Христа, той, напевне, ніколи в нього не увірує...

— Ах, Андрію Йвановичу, Андрію Йвановичу! — докірливо сказав Костянтин. — І ви тим думаєте мене й себе одурити? Та хіба ж ви не бачите, що навіть з оцих самих ваших віршів, де ви вчоловічуєте Ісуса якнайбільше, вже дихає ваша прикрита віра в Христа, та й то неабияка?? Ви намагаєтеся одкинути Христа, але ж видко, що Христова етика, Христова мораль — це ж єсть і ваша ідеальна мораль. А через те ви й отепер, проти своєї навіть волі, є вже християнин.

— Ну, вибачайте, Костянтине! — роздратований сказав Лаговський. — Етика в усіх релігіях більше-менше однакова, а в християнській релігії, може, й найслабкіша. Не забувайте, що християнство — дуже фанатична, нетерпима релігія, і така вона була вже й у самого Ісуса. Пригадайте його фанатичну науку: «Повеждь церкви; аще и церковь пре-слушает, буди тебе яко же язычник и мытарь». Невже треба вам ще гіршого, егоїстичнішого фанатизму, ніж оцей?.. І от таку етику ви ладні були б прищепити людям?! А хіба мало ще інших егоїстичних наук і вчинків у вашого Йсуса? Коли б ви знали, як мене сердить оте його прокляття, що він наслав на смоковницю! Він же її не садив, він її не поливав; росла вона, бідна, коло шляху, на камінню, без догляду, всім на поталу, наче бідна сирота, що про неї ніхто не потурбується, тільки її поневіряють і затуркують усі люди. А Йсус... добряче серце!.. Йшов з учениками, не знайшов на ній плоду — і прокляв!.. Мені й тепер-о аж серце крається з такої несправедливості... Шкода тої бідної смоковниці аж так, наче вона не дерево, а жива людина-сиротина... Наче це трапилося зо мною самим!.. У мене єсть і поезія на цю тему... ось вона... Тільки ви там не читайте четвертої строфи, прохаю вас.

ПРОКЛЯТА смоковниця

(Посвята для тих, хто виріс серед злиднів та й без прихильного слова)

При шляху зростала смоква на камінню...

Хто ішов — топтався по її корінню...

На палючім сонці... без роси й води...

Ще на ній ніколи не росли плоди.

От ішов Учитель — забажав він сісти,

З довгої дороги забажав і їсти:

Став шукати плоду в смоквинім гіллі.

Не знайшов нічого — та й прокляв її.

Припочить під нею сів з учениками.

Луснуло коріння в них попід ногами,

Та й усохла смоква... Бідне деревце!

Ти росла без плоду... Винно ти за це?!

— Може, дозволите прочитати ще й четверту строфу, що ви її заборонили мені читати? — насмілився попрохати Костянтин.

— Та вже читайте, коли так цікаво вам, — неохоче згодивсь автор. І Костянтин дочитав:

Ах, попівство й досі сміє нас навчати:

«Треба неплодюче дерево зрубати,

Треба геть спалити, щоб і попіл згас!» —

Багачі! радійте! віра ця — для вас.

— Ну-у-у! Як вам не сором було, Андрію Йвановичу, доточити отакого кінця! — розсміявся Костянтин. — Була собі гарна поезійка нівроку... справді, може, й лірично-авто-біографічна для вас... а ви несподівано були взяли... і зовсім фальшиво взяли... ще й соціал-демократичну ноту та й пришили отого несмачного кінця! З доброї поезії зробили докторальну, тенденційну газетну передовицю!..

— Та я ж не хотів був, щоб ви читали четверту строфу, — виправдувався склопотаний Лаговський.

— А таки з вас буде колись добрий християнин нівроку! — правив своє Костянтин. — І в той день, як ви підете до церкви, щоб запричаститися, покличте мене... Я піду з вами...

— Та ви самі чи буваєте коли в церкві, циніку ви отакий! — іронічно спитав Лаговський.

— Грішен... рідко буваю... — добродушно покаявся гість, — якось усе часу нема, та й... вибачайте вже, що буду, як кажете, циніком!.. Покаюся перед вами: хоч теоретично я й признаю, що церковна одправа це небесна музика, але... дуже-дуже заграний і заїжджений той музикальний репертуар... Якби чогось свіжішого та оригінальнішого!

— Нігіліст із вас, нігіліст, дорогий Костянтине! Он що! — розлігся сміхом Лаговський. — Ви не то що не християнин, — ви, мабуть, свідомий атеїст!