Андрій Лаговський

Ти, гляди, не стався На людськії очі.

Бо сучасні люди,

Чуючи пророка,

Кажуть: «Де ж на ньому Мантія широка?» їм пізнати важко Дух, огонь поета, — їм би треба мантій,

Мантій — не жилета.

Ну, й тебе самого Обгортає сором,

І вогонь твій гасне,

Ще й стає докором.

Замість образитися, гість розвеселивсь.

— Ви ж несправедливі! — сказав він. — Ну, звичайно, декотрі буденні ваші дрібниці, мабуть, могли нас шокирува-ти... вже не пам’ятаю зараз... але ж вони швидко й забувалися через те, що були не більше як дрібниці. Ми любили вашу поетичність, через те й прощали всякі дрібниці. І не варто про це й згадувати! Ходім до нас — і житимем укупі по-давньому!

— Ви дуже влучно сказали: «ми любили вашу поетичність». Не сказали: «любили вас», але «вашу поетичність», — осміхнувсь професор і, не даючи Костянтинові перебити його, казав далі:

— Коли б ви були любили мене попросту, як людину, як сіру людину, з її негативними і безбарвними прикметами, то я б охоче повірив, що для прозаїчних дрібниць моїх ви б неодмінно були знайшли прощення... ба ви їх були б навіть не бачили. Та ви любили мене саме-іменно як поета, як естетика, як письменника — ну, а таким особам ви можете простити якусь їхню прозаїчну дрібницю раз, два, три, чотири рази, а далі повинні охолонути. Коли ви любите не саму людину, а її талант, то якраз дрібниці й найбільш важать на тих терезах, на яких ви оцінюєте вагу тієї людини. Скажу й більше навіть: саме дрібниці тії, коли вони бувають прикрі, можуть геть знеохотити вас до якталановитішої людини — і ви їй скажете: «З тебе високий талант, з тебе благородний поет-пророк, ми твій талант поважатимем, ми признаватимем висоту твоєї душі, але... держися од нас якнайдалі! Бо крім твого таланту й високої душі, є в тобі ще й деякі неароматні дрібниці...» Це я не про себе кажу, бо й таланти мої невисокого сорту, а кажу взагалі. Та коли хочете, прочитайте мої вірші, як не на цю саму, то на дуже близьку тему.

І Костянтин читав із записної книжечки далі, де йому показав професор:

ВНОЧІ НА САМОТІ

І

Книжку суфія-аскета,

Превеликого поета,

Цілу ніч читав я щиро І в його схилився віру.

І уста мої шептали:

«Хоч приснись, мій ідеале!..

Ах! Щаслив той чоловік,

З ким ти жив був цілий вік!»

І не встиг я це сказати —

Увійшов дервіш до хати.

Сів він. Дивиться на мене...

Все на нім брудне, злиденне:

Шмаття — дертеє, смердюче,

На ногах — якісь онучі;

А поганий піт од ніг Ледве дихати я міг.

Похитав він головою,

Каже: «Житиму з тобою...

Будем разом їсти, спати,

Буду пильно наглядати —

Книжку ти яку читаєш,

З ким говориш, де буваєш...

Твій я буду судія —

Будеш весь такий, як я...—

Голос хриплий, деспотичний;

Вид його — не естетичний.

Хоч душа його й вельможна,

Ноги ж... дихати не можна!

Аж заквилив я з одчаю:

«Ні... Покинь мене, благаю!..

Ідеалом — будь мені,

Але жити разом — ні!»

II

Це був сон. І — хочу вірить —

Не прогнав би я аскета.

Але сон був добрий образ Долі кожного поета.

Ти, поете, не дивуйся,

Що тебе не дуже люблять,

Що твої читають вірші,

А тебе не приголублять.

Чи поетів, чи пророків —

Люди хочуть лиш читати,

А не хочуть жити разом;

Ба не можуть і впізнати.

Костянтин розсміявся, поклав книжечку на стіл і, підійшовши до Лаговського, приязно притулив свою щоку до його щоки.