Андрій Лаговський

і тут раптом знов перепинивсь. В душу йому своїми поганими холодними пазурами дряпався нудний біль... і начебто не давав писати. Та Лаговський, невважаючи на ніщо, знов схопився за перо. Він схотів написати в цій третій строфі, що от серед нічної тиші зачинає тут у підземеллі грати небесна музика, розсувається стеля, видко чудове небо, де дивним способом сяють рівночасно і золоте сонце, і срібний місяць, і діамантові зорі; а звідусіль із кутків хати виринають пальми та гігантські екзотичні квіти, і схиляються над ним, і віють своїм ароматом, і пестять його; а небесна музика грає ще солодше... І він щасливий...

Ридання несподівано перервали його натхнення, перо випало з пальців, і він гірко-гірко заплакав.

«Ні, самота — таки горе, — подумав він, — але постійна, незакаламучена самота вже ж лучча й легша, ніж тая спілка з людьми, що кінчається розлукою та й перевертається в самоту...»

Потім він утихомиривсь. Сльози обсохли. Про Шмідтів уже гадки не було. Але зате тепер там десь на споді душі, в далекому закутку, забалакав уже якийсь зовсім інакший голос. І то був голос совісті. І чулося Лаговському:

— Савле, Савле! Что мя гониши!

Справді, нащо він накинувсь на Йсуса? Ну, добре! Він не вважає Йсуса за бога і не вважатиме, але нащо він його лаяв і як людину? Хіба таких людей, як Ісус, не треба хоч кому поважати й шанувати? Хіба Ісусів образ навіть най-скептичніші історики не вважають за дуже гарний, ідеалістичний?

«Любіть ворогів ваших...» Невже можна глузувати з тої людини, що додумалася до тих альтруїстичних слів?

І згадав Лаговський... давно це було й не часто... в його серці часом накипав гнів на Шмідтів, і він проклинав тоді першу годину своєї знакомості з ними, і ладен був навіть

помститися їм... А Йсус, і на хресті розп’ятий, молився за ворогів!..

Лаговський задумавсь... і, щоб утихомирити себе, написав поезію:

СОН

Зневажений, покривджений лежав я Та й з дикою ненавистю благав я:

«О, боже всеєдиний!... озовись!..

Помстись за мене ворогам!.. Помстись!»

І я заснув, потомлений журбою.

Аж бачу: став Ісус передо мною 1 каже тихо: «Гріх таким мольбам!

Господь сказав прощати ворогам».

Я угнівився: «Геть з мого порога!

Я визнаю єдиного лиш бога,

А ти сказав, що є тройко богів...

Не слухаю ж од тебе жодних слів!..»

Ісус одрік: «Казав я: син я божий,

Так божим сином всякий бути може,

Ніколи ж не казав я, що я — бог;

Єсть бог один, богів немає трьох.

Той бог єдиний — батько він над нами:

Він хоче, щоб усі були братами.

Ти ворогам своїм усе прости, —

Так сином божим зробишся і ти.

За ворога молись... люби, як друга...

І з серця вилетить усяка туга,

Ввілється в душу щастя... будеш рад...

І станеш ти й для мене рідний брат».

Це кажучи, глядів він так прихильно,

Що я схилився перед ним безсильно

І щиро вигукнув з плачем гірким:

«Дай, боже, щастя ворогам моїм!..»

Ах, що за чудо сталося зо мною!

Солодкі сльози вдарили рікою...

Кому ж я маю дякувать за те?

Благословен у бога ти, Христе!

Ця поезія була видумка. Такого сну ніколи Лаговський не бачив. Та що йому до того?! Адже як написав він цю поезію, то миттю заспокоївся, і голос совісті ущух та й не турбував уже його. Чи варто ж було аналізувати себе іще?

Він походив, походив по хаті...

«Вийти б подихати чистим повітрям? — майнула думка. — Ні, з півгодини попрацюю над своєю математичною роботою, а вже тоді піду пройдуся».

Він заходився писати Беселеву функцію:

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПОРОЗУМІЛИСЯ

І