Андрій Лаговський

— Як побив? Так, як звичайно б’ють нахабних людей... Стусонув його кулаком в обличчя, трепенув у груди... Він покотився...

— Боже-господи!.. Побив слабу, недужну людину!.. Чому ж це так сталося?

— А тому, що ваш любий Андрій Іванович насмілився назвати мене падлюкою та й заявив, що руки не подаватиме.

— За що?! За що?! За що?!

Володимир промовчав. Далі — поправив галстука на шиї. Далі — кліпнув оком на братів і звільна проказав тихішим голосом і на нікого не дивлячись:

— Я йому був сказав, що його любов до моїх гарненьких братиків, а надто до Аполлона — це щось .непевне... Etwas Armenisches¹.

Генеральша безпорадно поглядала на всіх трьох синів. Володимир дививсь у куток. У середнього, Аполлона, палахкотіло обличчя. Молодший, Костянтин, з іронічною зневагою позирав на найстаршого брата.

Мовчання перервав обурений Аполлон:

— Я ніколи в світі був би не подумав, що з тебе, Володимире, така плюгава скотина! — аж гукнув він. — Мамо, ми з Костянтином зараз поїдемо й привеземо Андрія Йвановича і скажемо йому, що ви йому дозволяєте, коли він схоче, не здоровкатися з Володимиром... Ходімо, Костянтине!

І вони як стій пішли. Володимир понуро мовчав.

— Ой, робіть, що хочете! — простогнала знесилена генеральша. — І нащо я про це довідалася!.. Була б краще нічого не знала!.. А то тепер усі гості дивляться на букет та питаються: «Де професор? чом його нема?» — а я що їм казатиму?

Вона благальним голосом удалася до Володимира:

— Голубчику! Милий мій синашу! Та перепроси Андрія Йвановича!.. В нього серце добряче, він почує твоє прихильне слово — та й одразу пом’якшає... Голубе мій, попрохай у нього вибачення!.. І тобі ж буде цікавіш. Ти тепер узяв закинув юриспруденцію, знов зробився студентом, пішов на математику. То хіба ж тобі не цікаво буде поновити відно-сини з такою людиною, як Лаговський, що од нього ти багато дечого вивчишся?.. Ой, помирися з ним!..

І генеральша безсило впала на диван.

— Ну, добре, — кисло сказав Володимир, — зроблю все по-вашому... Ідіть до гостей.

Генеральша одійшла, а Володимир став дивитися в вікно, вниз на шлях. За двадцять хвилин під’їхав візник. На санках сиділо троє людей. В тому, хто був посередині, Володимир легко впізнав професора Лаговського.

Передпокій і роздягальня у Шмідтів знаходилася внизу, а вгору до покоїв вели дуже парадні сходи, встелені червоним сукном, яке придержувалося блискучими мідними пали-цями-поперечками на кожній приступці. Володимир вийшов на горішню площадку тих сходів, де стояло два великі лаврові дерева в діжках, і, перехилившись через поренчата, глядів, як роздягалися внизу коло жердки професор і два молоді Шмідти.

— Аполлоне! — гукнув згори через бар’єр Володимир. — Іди-но ти швидше сюди... тільки сам... без нікого!.. Я маю тобі щось дуже важне сказати.

Аполлон збіг по сходах на горішню площадку. Володимир його перестрів і, плутаючись, промимрив:

— Заведи Андрія Йвановича найпередше до своєї світлиці і покинь його самого... Я зайду туди і, сам на сам, щиро попрохаю в нього вибачення... Скажу, що справді я вкрай винен перед ним...

Молодші брати запровадили Лаговського до Аполлоно-вої хати й залишили його на самоті. Сказали, що зараз прийде старший брат і покається.

Професорові було страх ніяково. Він уже жалкував, нащо він дозволив Аполлонові та Костянтинові раптом витягти себе сюди... За хвилину двері одчинилися... З’явивсь Володимир...

Очі їх зустрілися. Володимир зачав глядіти кудись у куток і невиразно бубоніти якусь надуману промову. Він, очевидячки, перепрошувавсь перед гостем: та той не зміг з його балачки второпати ані слівця, бо замість людської мови чув од Володимира якесь ведмеже бурчання. Не дожидаю-чися, доки Володимир добурчить те, що мав сказати, професор швиденько підійшов до нього, привітно взяв його за руку та й так держав, не пускав. Володимир звів на професора очі. Той лагідно осміхнувся. На обличчі в нього було написано самісіньке прихилля до Володимира.

— Годі, годі, дорогий мій! — сказав він з неприневоленою щирістю. — Краще йдіть запрохайте сюди вашу маму. Мені не хотілося б зустріти її одразу на людях.

Та тут двері знов одчинилися, і на порозі професор побачив генеральшу Шмідтову. Коло неї держались обидва її молодші сини.

Генеральша кинула бистрий погляд, побачила, як Лаговський пригорнув обома долонями руку її старшого сина, — і в неї одлягло од серця. Щаслива усмішка заблищала в її очах. Вона швиденько наблизилася до професора. Той схопив її руку та й покрив довгими-довгими поцілунками. Вона була зворушена, він був зворушений, всі були зворушені. Навіть Володимирові, було гарно на душі.

— Ой, Андрію Йвановичу! Андрію Йвановичу! — докірливо сказала генеральша. — І як вам не жалко було покинути нас більше як на цілий рік! Ви ж сами бачите, як ми всі вас любимо... Та ходімо до гостей... давно час обідати.

II