Андрій Лаговський

— Мій любий Андрію Ивановичу! — сказав він, ластячи-ся до нього, як кіт. — Ви думаєте, ми вас розлюбили? Та хіба ж можна вас розлюбити?.. Давно-давно не чув я чогось такого, такої справді оригінальної мови, як сьогодні в вас, і вірте, що через свою любу оригінальність ви завжди будете для нас невичерпано дорогою людиною, якій ми вмітимем скласти справедливу ціну!.. Погляньте навкруг нас: чи ж не бачите, яка безбарвність і безкольориста тривіальність панує скрізь? От і ми, нова молодь, пнемося до оригінальності шляхами декадентств, символізмів і т. ін. — і проте всі, як викопані, скидаємося один на одного, і через тую бліду безбарвність ми аж очі намуляли один одному! Серед шаблонових портретів усіх тих людей самісінький ваш портрет врізається в пам’ять. І ви думаєте, ми можемо не дорожити вами?! Ходім до нас!

Професор делікатно одсторонивсь од Костянтинових обіймів.

— Яка мова! Які панегірики! — з добрячою посмішкою поглузував він.— Ви кажете про якийсь мій «портрет», що ніби виділяється серед вашої знайомої портретної галереї. А мені пригадується анекдота про того московського «живописца вивісок», що до нього прийшов купецький робітник з іменинною чашкою: це він, бачте, мався подарувати тую чашку своєму хазяїнові «на день андєла». «Хочу, — каже малярові, — щоб ви мені на цій чашці патрет мого хазяїна вималювали». Маляр питає: «А як він одягається, твій хазяїн? По-руському, по-простому, або, може, по-німецькому?» — «По-руському». — «Білявий чи чорнявий?» — «Швидше білявий, як чорнявий». — «Зачісується набік чи посеред голови?» — пита маляр. «Посеред голови». — «А борода лопатою чи клинцем?» — «Лопатою». — «Ніс який?» — «Та звісно який!..» — Ну, — каже тоді майстер.— патрет твоєво хазяїна — самий амнакнавєнний, а цена ему — сємдєсят пять ка-пєєк. Готов будет к завтрєму...» Отак, дорогий Костянтине, і мій патрет — «самий амнакнавєнний, і цена мнє сємдєсят пять капєєк». І наскучу я вам своїм «оригінальним портретом» дуже швидко, і позіхатимете ви од мене не менше, як од своїх декадентів. Бо сподобали ви не мою особу, з її всіма людськими потребами, а сподобали тільки мій літературний чи естетичний портрет.

Лаговський це казав без усякої гіркоти, навіть жартуючи. Костянтин теж розсміявсь і рішуче поклав руки на плечі йому, ніби хотів силоміццю тягти його за собою.

— Ходім! — сказав він. — Що за чудні речі ви говорите! Хіба ваше літературно-естетичне обличчя не є частина вашої людської особи, вашої індивідуальності? Ми вас любимо цілого, всього вкупі, і як людину і як естетика, та й не хочемо піддавати вашу індивідуальність анатомічній операції і переділяти ножем оті ваші обидва боки. Ви — професор і письменник Андрій Іванович Лаговський, і ми виразно знаємо, які ознаки асоціюються для нас з думкою про того індивідуума, що зветься Андрій Іванович Лаговський. Ідіть до нас — і наша приязнь наново розцвіте.

— Не піду! — тихим голосом сказав професор і обережно зняв із своїх пліч Костянтинові руки. — Що колись між нами було, те вже поховано, і хреста над могилою поставлено, і вічную пам’ять над тим одспівано.

— Ходімо! — переконував його Костянтин і, призабувши похвалу, яку він недавно був виспівав на честь «оцієї поетичної келії» Лаговського, додав: — Адже ви пропадете тут самі, в вашій німій тюрмі, серед ваших поцвілих книжок, у тісній і темній книжній домовині!..

— Прощавайте, дорогий Костянтине, і покиньте мене жити самого в цій домовині!..

Костянтин одійшов, а професор довго ще сидів задуманий. Очі стали вогкі од близьких сліз. Бажання жити вкупі з людьми, слухати їхню прихильну мову знов у ньому ожило й заговорило. Та він нарешті подумав і навіть доволі чутно прошепотів: «Але ж не надовго б стало в них тієї прихильності». Знов би я швидко остиг їм, а тоді знов би гірко мучився, чом вони до мене охолонули... І були б ті нові страждання ще гіршими од тих, котрі проминули... Ні, ні! Самота — ото одне-однісіньке щастя моє!..»

Він підвівсь, походив по хаті, подививсь на свої шафи з книжками — і сів, щоб написати нові вірші, які прийшли в голову:

І чого тії люди не скажуть!

Що заперся я в темній тюрмі;

Навкруги — лиш самісінькі книги,

Спорохнілі, поцвілі, німі.

А того тії люди не знають,

Що й фантазія — там, де і я,

Що мене заколисують мрії.

Що...

Тут він спинився, бо останній рядок якось іще не скристалізувався в голові рельєфно, а тільки каламутно крутився разом з римою. Лаговському не хотілося спиняти свою творчість і зараз-таки додумувати цей нескінчений рядок,

289

10 Андрій Лаговський бо натхнення підказувало йому вже й третю й четверту строфу. Він написав:

В самоті, на безлюдді, у тиші... —