Анексія: Острів Крим. Хроніки «гібридной війни»

З одного боку — проросійські угруповання, нашпиговані працівниками російських спецслужб, бійцями севастопольського «Беркута» і «тітушка-ми». З другого — представники кримського Євромайдану, кримськотатарської, російської та української громад, які були і є патріотами України. На превеликий жаль, уже тоді не вдалося уникнути жертв, і через тисняву сталися перші дві смерті: літня жінка була розчавлена натовпом, а пенсіонер помер від серцевого нападу вже після мітингу. Ще близько 30 людей звернулися по медичну допомогу.

Це була перша, але, на жаль, не остання кров, пролита на кримській землі. Тоді вона здалася трагічним збігом, адже Криму завжди вдавалося уникати серйозних протистоянь із людськими жертвами. За вирування Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 — 2014 років у Криму все було тихо й спокійно, попри всі пристрасті, що розпалювалися між релігійними та національними громадами.

В аспекті національної політики Крим завжди був і є найунікальнішим регіоном України — протягом століть тут мирно уживалися люди понад сотні етносів. Ще в 1917 році найбільші групи на півострові складали росіяни, українці, кримські татари, греки, євреї, навіть екзотичні для нас британці, французи, італійці. Мирне співіснування було знищене Жовтневим переворотом, голодом 1921 — 1923 років і сталінськими чистками. Однак уся попередня історія навчила кримчан знаходити порозуміння в найскладніших ситуаціях, виходити з них із гумором, і тому хвиля насилля та неприйняття чужої думки, яка сьогодні захопила Крим, видається абсолютно ненормальною, штучною, невідповідною їхній природі.

Головна причина агресії — потужна кремлівська машина пропаганди, розгорнута на півострові значно раніше від 2014 — 2015 років. Власне, Крим завжди залишався частиною інформаційного поля Росії, а Кремль ніколи не відпускав його зі своїх пазурів, навіть за Боріса Єльцина. Але особливо помітним уплив цієї пропаганди став із моменту приходу до влади Владіміра Путіна.

З 1999 року і від путінського уряду РФ, і від так званого уряду Москви, очолюваного Юрієм Лужковим, у Крим почали щорічно видавати багатомільйонні суми на проведення, як зазначалося, культурницької, просвітницької та наукової роботи. У цінах 1990 — 2000-х років лише уряд Москви виділяв близько 20 мільйонів доларів щорічно.

Це наперед визначило лояльність багатьох проросійських діячів Криму. До того ж через потурання української влади — і за Леоніда Кучми, і за Віктора Ющенка, і особливо за Віктора Януковича — понад 120 тисяч кримчан отримали російське громадянство.

Звичайно, ці процеси ніколи б не відбулися без прямого сприяння органів влади — як кримської, так і центральної. Власне, і без злочинної бездіяльності або ж прямої допомоги українських спецслужб, які працювали на Кремль. Ніколи б у Криму не сталися ці трагічні події, якби українські правоохоронні структури, насамперед Служба безпеки, Головне управління розвідки Міністерства оборони, виконували свої прямі конституційні обов'язки.

Ще 1999 року, коли я починав працювати в РНБО України, ми отримували таємні звіти від кримського управління СБУ, і вже тоді на одній із нарад, пам'ятаю, президент Леонід Кучма невдоволено обмовився про їхню роботу — там, мовляв, повно російських шпигунів.

Загалом наприкінці 1990-х — у 2000-х роках усі ці звіти кримського та севастопольського управлінь СБУ неофіційно вважалися в РНБО недостовірними — і за Кучми, і за Ющенка переважала думка, що кримське СБУ фактично працює і на Україну, і на Росію.

Проникнення російських розвідників в українські спецслужби стало особливо очевидним за Януковича, коли він заборонив СБУ займатися контррозвідувальною діяльністю проти розвідслужб Росії. Фактично Янукович наклав вето на припинення протиправної діяльності російських спецслужб на території України, чим суттєво ускладнив забезпечення національної безпеки, надто в Криму.

За неофіційними даними, на момент написання цієї книги близько 50 тисяч українських громадян, на превеликий жаль, були вимушені виїхати з півострова — чи то через особисті переслідування, чи з небажання жити на окупованій території. Перша хвиля еміграції після анексії Криму була політичною — виїжджали переважно члени демократичних політичних партій, етнічні українці, росіяни, кримські татари, думаючи здебільшого тоді, що це тимчасово. Зараз уже прийшло геть інше розуміння.

Нова хвиля почалася від 2015 року — цього разу релігійна й економічна. Тепер емігрують найбільш працездатні, селф-мейд професіонали, представники релігійних громад, які відчувають на собі сильний тиск чи пряме переслідування та погрози з боку так званої місцевої самооборони, російських спецслужб або, скажемо просто, проросійських шовіністів. Росія свідомо заохочує таку політику, прагнучи добровільної депортації проукраїнських громадян, зачистки півострова від так званих екстремістських і ненадійних елементів.