Анексія: Острів Крим

Звичайно, ці процеси ніколи б не відбулися без прямого сприяння органів влади — як кримської, так і центральної. Власне, і без злочинної бездіяльності або ж прямої допомоги українських спецслужб, які працювали на Кремль. Ніколи б у Криму не сталися ці трагічні події, якби українські правоохоронні структури, насамперед Служба безпеки, Головне управління розвідки Міністерства оборони, виконували свої прямі конституційні обов’язки.

Ще 1999 року, коли я починав працювати в РНБО України, ми отримували таємні звіти від кримського управління СБУ, і вже тоді на одній із нарад, пам’ятаю, президент Леонід Кучма невдоволено обмовився про їхню роботу — там, мовляв, повно російських шпигунів.

Загалом наприкінці 1990-х — у 2000-х роках усі ці звіти кримського та севастопольського управлінь СБУ неофіційно вважалися в РНБО недостовірними — і за Кучми, і за Ющенка переважала думка, що кримське СБУ фактично працює і на Україну, і на Росію.

Проникнення російських розвідників в українські спецслужби стало особливо очевидним за Януковича, коли він заборонив СБУ займатися контррозвідувальною діяльністю проти розвідслужб Росії. Фактично Янукович наклав вето на припинення протиправної діяльності російських спецслужб на території України, чим суттєво ускладнив забезпечення національної безпеки, надто в Криму.

За неофіційними даними, на момент написання цієї книги близько 50 тисяч українських громадян, на превеликий жаль, були вимушені виїхати з півострова — чи то через особисті переслідування, чи з небажання жити на окупованій території. Перша хвиля еміграції після анексії Криму була політичною — виїжджали переважно члени демократичних політичних партій, етнічні українці, росіяни, кримські татари, думаючи здебільшого тоді, що це тимчасово. Зараз уже прийшло геть інше розуміння.

Нова хвиля почалася від 2015 року — цього разу релігійна й економічна. Тепер емігрують найбільш працездатні, селф-мейд професіонали, представники релігійних громад, які відчувають на собі сильний тиск чи пряме переслідування та погрози з боку так званої місцевої самооборони, російських спецслужб або, скажемо просто, проросійських шовіністів. Росія свідомо заохочує таку політику, прагнучи добровільної депортації проукраїнських громадян, зачистки півострова від так званих екстремістських і ненадійних елементів.

У першу хвилю їхали молоді люди, прихильники України, у другу — виїжджають уже вірні Київського патріархату, мусульмани, значна частина протестантів. У лютому 2014 році в Криму було понад 200 тисяч членів протестантських церков (баптистів, свідків Ієгови, адвентистів сьомого дня та інших), понад З00 тисяч сповідували іслам, близько 25 тисяч вірних УПЦ Київського патріархату.

За один лише 2014 рік в окупованому Криму кількість підприємців зменшилася вп’ятеро — зі 120 до 24 тисяч. Активно мігрують із півострова професіонали IT-сфери, успішні бізнесмени, цілі компанії переносять виробництво на територію України.

Перспектива зосередження Росією величезного військового контингенту на території українського Криму, безперечно, є загрозливою. Обіцянки перетворити півострів на «непотопляемый авианосец», «неприступную крепость» починають справджуватися. І тому розв’язання проблеми Криму військовим шляхом на сьогодні неможливе — це можуть бути лише серйозні дипломатичні зусилля разом з економічними санкціями. На мою думку, за найбільш оптимістичного сценарію таке повернення може відбутися не раніше, ніж у середньостроковій перспективі, — приблизно через десять — п’ятнадцять років; а за найгіршого може не відбутися взагалі. І головна причина — суттєві проблеми в реалізації національної безпеки по Криму, точніше — у її відсутності.

Зараз ми маємо сконцентруватися на вивченні помилок, яких політичне та військове керівництво України припустилося на початковій стадії «гібридної війни», розв’язаної Кремлем. Цей досвід у майбутньому допоможе як нам, так і іншим державам, які можуть стати наступними цілями військово-політичної машини Владіміра Путіна.

Розділ 1. НАБЛИЖЕННЯ БУРІ

18–22 лютого. ВТЕЧА ЯНУКОВИЧА ТА ПОЧАТОК АНЕКСІЇ

18–21 лютого в центрі української столиці на Майдані Незалежності та прилеглих вулицях відбулися запеклі бої між представниками Євромайдану та силовиками, підконтрольними тодішньому президенту Віктору Януковичу й міністру внутрішніх справ Віталію Захарченку. Як сьогодні випливає зі свідчень «беркутівців» і міліціонерів, із розслідувань Генеральної прокуратури та МВС України, до операції силового придушення й розстрілів мирних протестувальників, окрім «Беркута» і Внутрішніх військ, були також залучені російські спецслужби.

У ніч на 22 лютого 2014 року Віктор Янукович утік із Києва й далі транзитом через Харків і Донецьк вирушив на територію Автономної Республіки Крим.